Програвши у війні з Росією 1917–1920 рр., український народ не припинив боротьби за самостійність. Усі 70 років існування Совітського Союзу становили безперервний ланцюг напружених намагань з боку імперського керівництва четвертувати, асимілювати, знищити українську націю.
Шкода, що наші діди і прадіди не зуміли зберегти незалежності Української Народної Республіки, проголошеної 75 років тому.
Ці 75 років могли б бути зовсім інші: в Україні збереглася б демократія і свобода економічної діяльності. Не було б колективізації, не було б голоду, не було б русифікації і тотального плюндрування нашої культури, віри і традицій. Нація розвивалася б своїм природним шляхом, розгортаючи інтелектуальний потенціал та використовуючи українські природні ресурси на користь свого народу.
Чому не зберегли Української Народної Республіки?
Не зберегли тому, що в бурхливі події Першої світової та громадянської воєн вступили з низькою свідомістю, і багато здібних провідників пішли служити не інтересам України, а різним комуністичним і анархічним химерам.
Чи не повторить тепер нація помилок 17–20-х років, зруйнувавши самостійність на другому-третьому році існування?
Чи вміє нація вчитись на помилках минулого?
Далебі, вміє. Ось приклади.
Коли Григор’єв не виконав наказу Петлюри, Петлюра спрямував проти нього 50-тисячне військо. Григор’єв мав приблизно стільки ж. Зав’язався бій між своїми, в результаті якого залишилась в живих лише половина війська. А коли б ці дві половини виступили проти більшовицьких загарбників?
Це сталося у період перших національно-визвольних змагань XX сторіччя. А ось як вчинили в добу других змагань, коли Бульба (Боровець) відмовився підпорядкувати свої збройні загони проводу ОУН-УПА: до Боровця спрямували митрополита Мстислава на переговори. Перший раз переговори не закінчилися згодою. Спрямували вдруге і таки розв’язали суперечку без пролиття крові.
Другий приклад.
У час революції і війни проти російських загарбників побіч з легальною армією УНР створювалось десятки збройних загонів.
Політичні партії часто не доходили згоди і не використовували механізму вироблення спільних рішень, у результаті чого патріотичні самостійницькі сили роз’єднувалися нагорі політично, а нанизу збройні загони, не об’єднані командуванням і не підпорядковані єдиній волі, рубали один одного шаблями. Не об’єдналися для захисту самостійності, втратили державу і знову потрапили на 70 років у неволю.
У нашу добу і демократи, і комуністи пішли на компроміс, щоб уникнути громадянської війни. Комуністи зі страху перед розправою з ними за румунським варіантом перейшли на самостійницькі демократичні позиції а демократи задля загальнонаціонального об’єднання навколо ідеї зміцнення державної незалежності, по суті справи, мовчки прийняли продовження панування номенклатури на фабриках, заводах, у колгоспах та всіх інших сферах економічного життя.
Домінування настроїв расового примирення задля збереження самостійності уповільнює перебудову політичної системи і не сприяє переходу до ринкової економіки, зате зберігає суспільний мир. Цей мир з номенклатурою означає продовження економічної кризи і злиднів, які в свою чергу можуть призвести до соціального вибуху. Проте вибухом обов’язково скористаються російські шовіністи і неодмінно загарбають Україну, отже, вихід із злиднів за допомогою заворушень неможливий. Від заворушення гарячі голови втримує ще й усвідомлення того, що за умов самостійності є надія за два-три роки вилізти із злиднів, а за умов втрати незалежності та безконтрольного грабування України хижими зайдами зі злиднів не вилізти ніколи.
Нині ми перебуваємо в обставинах дуже подібних до обставин 1918 року — імперії вже нема, живемо у другому році самостійності, проте соціальні проблеми не тільки не розв’язані, але й значно ускладнились. Абсолютна більшість самостійницьких політичних сил України тепер чудово розуміє критичний характер сучасних обставин, і тому виходу з кризи шукає в межах однієї ідеї — самостійності і в межах одного методу боротьби — парламентарного. Це тривалий і болісний шлях, але це єдиний шлях, що веде до збереження своєї держави і піднесення добробуту народу.