Компанія розробила умови співпраці, за якими Україна постачає генератори, а компанія — системи управління. Йшла мова й про можливість використання українських турбін і трансформаторів. Реконструкція і розширення — це велика робота. Компанія дає гроші, Україна — робітників і будівельний матеріал. Канадська компанія не поспішатиме з вимогами компенсації її витрат та виплатою незначного відсотка прибутку.
Дарницький проект у перспективі міг стати початком співпраці компанії з Україною в будівництві електростанцій. Позаяк українські електрогенератори відповідають світовим вимогам, то можна було б спільно будувати електростанції в третіх країнах. Як приклад можливого замовлення Темертей називав Аргентину. Аргентина планує будувати велику електростанцію, її можуть спорудити американці, а можемо й ми у співпраці з ними.
Темертей уже кілька разів їздив в Україну, бував на Дарницькій електростанції, розмовляв у міністерстві енергетики. Всім проект подобався, але діло не рухалось. І ось тепер він просить посольство допомогти.
Темертей і його помічники здавалися мені щирими і вельми прихильними до України людьми. Проект виглядав явно корисним для України. Чому ж Київ проти? Або в Києві мають про компанію негативну інформацію, якої посольство не має, або хтось там діє на шкоду Україні.
Я просив Шандрука зібрати про компанію об’єктивну інформацію. Невдовзі він доповів, що це організація надійна і жодних сумнівних операцій за нею не зафіксовано.
Шандрук підготував переконливого листа, і посольство відіслало його до МЗС та міністерства енергетики України.
…Минуло більше року. Я вже повернувся в Україну і був зайнятий передвиборчою кампанією 1994 року. Пан Темертей якось зайшов до штабу нашого передвиборчого демоб’єднання «Україна» в Києві, передав 5000 доларів на патріотичну пресу і щиро побажав успіхів у майбутніх виборах. На моє запитання про Дарницький проект з ледь помітною гіркотою сказав, що переговори все ще тривають…
Боже мій, ці люди десятиріччями мріяли про допомогу самостійній Україні! Самостійність прийшла і… повернулася до них спиною!
Ще в січні 1993 року я отримав запрошення від професора Рожека прочитати лекцію в Боулдерському університеті. В результаті переговорів університет погодився на зручний для мене час: виліт з Оттави в суботу 13 лютого і квиток назад на 17 лютого 1993 р. Такий розклад найменше відривав мене від посольського крісла і давав можливість познайомитися з американськими студентами й проагітувати їх за підтримку свободи нових незалежних держав.
О 12-й годині дня ми з дружиною вилетіли з Оттави в напрямку американського міста Піттсбурга.
У Піттсбурзі нас зустріли американські прикордонники і, на наше з дружиною велике здивування, перевірили не тільки паспорти й візи, але й усі речі.
З Піттсбурга ми вилетіли в Денвер і прибули до нього о 12-й годині ночі. Зустріли нас професори Рожек і Петрівський та невелика українська громада.
Професор Едвард Рожек — поляк, професор Євген Петрівський — українець. Коли на американському континенті зустрічаєш поляка, на душі робиться тепліше — вони розуміють те, чого не розуміють канадці й американці — імперіалістичну, хижу, загарбницьку сутність Московії. Не розуміючи цього, вони не розуміють суті нашої політичної історії і мотивів сучасних політичних дій. Своїм авто пан Рожек привіз нас до Боулдера і поселив у готелі.
Назавтра прибули до Денвера. Українська громада (приблизно 120 осіб) зібралася в залі готелю. Я виступив з промовою про сучасне становище в Україні. Відповів на численні запитання.
Потім був виступ у парламенті штату Колорадо. Своїм колегам мене представив член сенату Боб Шейфер. Я звернувся до присутніх з коротенькою промовою, лейтмотив якої: країни старої демократії мають допомагати країнам, що проголосили незалежність і почали будувати в себе демократичні держави.
Боб Шейфер познайомив мене з президентом сенату Томом Нортоном. Ми відійшли трохи осторонь, і він поставив мені стільки запитань, що я мав можливість хвилин десять виголошувати монолог, переконливо виклавши ідею необхідності підтримувати Україну, а не Росію.