Ця система для селян вигідна, бо якби чоловік хотів переселитися з однієї області в іншу і замість сіяти льон захотів би сіяти пшеницю чи ще якось перекваліфікуватися, то за допомогою комп’ютера свого району він може знайти собі в межах України найбільш підходящу площу відповідно до своїх планів і свого гаманця.
Запровадження системи «Торенс» зруйнувало б украй безгосподарну феодальну систему теперішнього сільського господарства, вивело б селян з-під необмеженої влади голів колгоспів і надало б можливість активним селянам (або й людям міста, які захотіли б зайнятися якимось сільськогосподарським виробництвом) створити свої одноосібні господарства за своїми уподобаннями. Україна справді швидко б розв’язала продовольчу проблему. На експериментальне впровадження цієї системи в одному з районів Івано-Франківської області канадський уряд виділив 1 млн. доларів. Для проектування та деяких початкових витрат уряд провінції Альберта виділив півмільйона доларів. Для втілення в життя проекту на всій території України мало піти близько 70 мільйонів доларів. Для такої справи, як впровадження прогресивної системи реєстрації землі, це не велика сума, тим більше, що і в справі фінансування Канада сприяла б одержанню кредитів.
А втім, що добре для селян і України, те не добре для голів колгоспів, директорів радгоспів та їхніх слуг в органах влади. Справу затягнули й тихенько поховали. Тепер, коли я пишу ці рядки, вже літо 1996 року. Від березня 1993 року, коли проект уже був початий і на переговорах мова йшла про прискорення його реалізації, минуло три з половиною роки. Про проект уже ніхто не згадує, наче його й не було, — голови колгоспів перемогли! А як тій фірмі, що планувала в Україні працювати і вклала 1,5 мільйона доларів з надією щось заробити? А як тим українцям (а вони ж правують фірмою), що хотіли допомогти своїй батьківщині? Вони колись боролися за самостійність України, опинилися в Канаді, мріяли і робили, що могли, для розширення національно-визвольного руху, і коли Україна стала незалежною, вони кинулися їй допомагати. А вона… плюнула їм в обличчя. Вони перетерплять. Мовчки, плачучи в душі, перетерплять. А їхні канадські колеги, яких не гріє українська кров, — як вони поставляться до такої поведінки України?
Для них це не голови колгоспів, не якісь там фрагменти України, для них це — Україна, бо вони домовлялися з урядом, їх заохочував посол цієї держави. Що вони думатимуть (і казатимуть!) про нас?
Невже ми хочемо створити про себе в чужинців образ неорганізованого, некультурного хамського народу? Невже ми думаємо, що фірма, яка змарнувала на нас два роки часу й півтора мільйона доларів, захоче з нами мати справу хоч коли-небудь? Та вона десятому закаже!
Як же ми думаємо жити у світі?
* * *
В Едмонтоні я познайомився з чудовими людьми: професорами Петром Саварином та Зеноном Когутом, доктором Богданом Клідом і панею Галиною Клід, головою Альбертського КУКу Якутою і ще з багатьма добродіями. Подружжя Єндиків заслуговує на особливу згадку: батьки Христини Єндик — знані в Альберті українські патріоти, що заснували в Едмонтоні Архів-музей українського мистецтва. Слово «Архів» у назві цього закладу означає, що в ньому література посідає перше місце. У музеї я побачив багато рідкісних і дуже цікавих книг. Особливо мене вразила товста підшивка газети українців з Зеленого Клину 20-го року — яким дивом цей скарб опинився тут? Дивлячись на ті скарби, думав: і цього духовного багатства був позбавлений наш народ. Маємо багато розумних людей, які творили великі духовні скарби, а народ ними не міг скористатися! Звідки ж візьметься в народу національна свідомість, почуття причетності до української нації, гордість за свою націю, коли людина в очі не бачила усіх цих творінь своїх ідейних і духовних отців?
З березня в Калгарі провів переговори з двома нафтовими компаніями. Доктор Кіндій, член парламенту від округу Калгарі, був знайомий з керівництвом компанії. Я розповів їм про загрозливу залежність України від російської нафти та газу, і наші подальші переговори відбувалися в дусі пошуків найкращих способів допомоги Україні.
Як і в Едмонтоні, так і в Калгарі в середовищі підприємців українці становили майже половину. Це були люди похилого віку, вони знали історію боротьби ОУН — УПА і добре розмовляли українською мовою, а також люди середнього віку, що народилися в Канаді і часто зовсім не розуміли української, але пишалися своїм українським походженням і любили далеку землю своїх батьків. І в цих перетрактаціях, і загалом у Канаді вельми часто траплялося, що я, посол України (як і мої дипломати) мав труднощі не з боку канадської делегації, а з боку нашого: канадці знали свої можливості, знали рамки, в яких можуть маневрувати і на що можуть піти, а на що не можуть, і знали, що, підписавши контракт, вони виконають свою частину роботи. Я знав (у належних для посла межах) потреби України, знав, яке міністерство чи відомство зобов’язане займатися тією чи іншою проблемою, але ніколи не знав, як воно поставиться до найвигіднішої пропозиції, до вже підписаної угоди. Мені хотілося, щоб в Україні не бралися за те, що неспроможні зробити, і виконували вчасно те, що зобов’язалися зробити. І ніколи цього не було! Завжди панує дух незакінченості, непевності контракту. Навіть тоді, коли договір виконували, звідкісь виникали сумніви, чи не переглянути його, чи не відмовитися?