На консула Міністерство закордонних справ призначило Олександра Соботовича. Він приїхав спочатку до Оттави. В Оттаві я познайомився з ним, представив дипломатів посольства. Зателефонував у Торонто до Вжесневського і попросив підшукати помешкання для Соботовича і його сім’ї з чотирьох осіб. З консульською роботою Соботович був знайомий у загальних рисах, і тому я попросив його попрацювати тиждень з нашим першим секретарем з консульських справ Ярославом Асманом, щоб під керівництвом останнього відчути практичні особливості виконання цієї роботи в Канаді. Я пояснив Соботовичу: оскільки посол у країні призначення є старший над усіма установами й людьми своєї держави, то торонтський консулат працюватиме під моїм керівництвом, і Соботович та його співробітники отримуватимуть зарплатню в бухгалтерії посольства. Соботович відкриє консульський рахунок у Торонто і відкладатиме туди кошти з консульських зборів, але витрачати їх не матиме права без мого письмового дозволу. Претензія на такий суворий контроль була виправдана двома формальними чинниками: по-перше, за інструкцією завідувача валютно-фінансовим відділом МЗС України посольство не має права витрачати кошти консульських зборів без його дозволу — то чого б це я мав Соботовичу дозволити, коли сам ще жодного разу не скористався грішми з нашого консульського субрахунку?
По-друге, Соботович — не генеральний консул, і торонтське консульство ще не досягло статусу генерального, хоча з огляду на перспективу ми його таким і називали.
Проте більше турбували не ці формальні речі. Мені хотілося, щоб українське представництво в найбільшому місті Канади підносило авторитет України своєю чесністю, культурою і чемним ставленням до всякого канадця, що переступив поріг цієї української установи.
Важливо, щоб консул був чемним. Треба пам’ятати, що тут нічого не сховаєш. Люди спостережливі усе помічають і з часом про все говоритимуть.
Недоречно було б усе це говорити Соботовичу, тож я виклав формальні вимоги до нього: вести у книгах точний облік консульських дій, які я час від часу перевірятиму, і пам’ятати, що від його поведінки залежить тривалість його службової кар’єри в Канаді.
Офіційне відкриття консульства призначили на 21 березня 1993 року.
Борис Вжесневський пишався з того, що український консулат буде розташований саме в їхньому родинному будинку. Я представив йому пана Олександра Соботовича, наголосивши, що владою міністра закордонних справ України пан Соботович поставлений тут господарем.
На відкриття генерального консульства скликали прес-конференцію. Прийшло й чимало поважних людей міста. Я виголосив вступне слово, в якому подякував Вжесневському і пані Стефанії Шафранюк за їхній великий внесок у розбудову закордонних представницьких інституцій молодої Української держави і представив присутнім консула Олександра Соботовича, якому випала честь першому в Торонто діяти від імені Міністерства закордонних справ України.
Потім виступив заступник голови Верховної Ради України Василь Дурдинець, який перебував у Канаді, і розповів про велике значення закордонних представництв-посольств і консулатів для утвердження молодої держави у міжнародній співдружності. На закінчення промови він оголосив офіційне відкриття в Торонто генерального консульства України.
Кореспонденти і присутні поставили нам багато запитань про становище в Україні, про посольство в Оттаві, про консулат у Торонто.
З їхньої жвавої цікавості було видно, що відкриття нашого консульства — помітна подія в житті великого міста. А з багатьох запитань про порядок отримання візи для поїздки в Україну можна було зробити висновок, що пан Соботович матиме багато роботи.
Готувалася зустріч президентів США і Росії. Наш міністр Анатолій Зленко був у Вашингтоні. На 24 березня була призначена зустріч Барбари Макдуґал із заступником голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем. У зв’язку з цими двома подіями вельми бажана була б попередня зустріч міністрів закордонних справ України й Канади, і я доручив Веселовському розвідати в ДЗСМТ про можливість такої зустрічі. Пані Макдуґал погодилася і запропонувала Зленкові прилетіти з Вашингтона до Оттави. Зленко не мав можливості летіти до Оттави через перевантажений розклад роботи і запросив пані Макдуґал прилетіти на зустріч до Вашингтона. Пані Макдуґал страшенно образилася і таким чином створила вкрай несприятливу атмосферу для майбутніх переговорів з Дурдинцем.