* * *
На 30 квітня 1993 року в Торонтському університеті було заплановано конференцію «Загрози трансатлантичним зв’язкам». Посольство мало взяти участь у конференції.
У середовищі канадських і американських політиків і військових, причетних до діяльності НАТО, точиться дискусія про майбутнє цієї організації. На позицію того чи іншого доповідача впливає багато факторів: розуміння загальної тенденції історичного розвитку, отже, прогностичні припущення щодо глобальної реструктуризації світу, погляд на Росію сьогодні й завтра, можливість — неможливість розпуску НАТО, поширення НАТО на схід. Якщо поширювати, то як, коли тощо. Головний настрій доповідачів конференції — НАТО необхідно зберегти, політичні структури Західної Європи зробити відкритішими. Тут явно простежувалась недовіра до Росії і прагнення гарантувати незалежність Заходу за допомогою військової організації НАТО з її ядерною зброєю, а з іншого боку не зачиняти дверей на Захід новим державам Середньої і Східної Європи.
Після доповідей перед дискусією мені вдалося з допомогою Лесі Шимко поставити питання про ставлення керівництва НАТО до ідеї вступу до НАТО України.
Ясна річ, ніхто з доповідачів не міг узяти на себе відповідальність за інших і відповісти за всіх на моє питання, проте воно штовхнуло їх до роздумів у цьому напрямі та висловлення своїх особистих поглядів.
Я був задоволений панею Лесею і, їдучи до Оттави, розмірковував про можливість залучити її в майбутньому до роботи на різних семінарах і конференціях.
Від самого початку роботи українського посольства в Канаді з України до нас надходили листи із запитами, чи можна приїхати до Канади на роботу. Листи надсилали різні люди і з різних областей. Вони висловлювали бажання працювати будь-де, аби заробити грошей. Уявлення про Канаду ці люди мали просто-таки фантастичне. Їм здавалося, що в Канаді на вербі груші ростуть і з неба долари самі сиплються, що їх за океаном чекають і зустрічатимуть з розпростертими обіймами. Доводилося роз’яснювати, що раю на землі немає ніде, а якщо в Канаді добре живуть, то це тому, що люди там уперто і тяжко працюють на свою країну.
А втім, попри суб’єктивне уявлення українців про капіталістичну Канаду, проблема міграції робочої сили існує, і є чималий досвід її розв’язання.
Приїхати в Канаду можна, але тільки на сільськогосподарські роботи і не більше ніж на 9 місяців.
Якщо Україна користується в Канаді правом країни найбільшого сприяння, тоді канадський уряд міг би й Україні надати таку ж квоту робітників, яку він встановив, приміром, для Мексики.
Оскільки в Канаді немає централізованого розподілу робітників, то перед тим, як добиватися від уряду права на в’їзд до Канади на заробітки, треба знайти фермерів, готових узяти до себе на роботу наших людей без знання англійської мови. Такий поворот справи примусив зробити дві речі: по-перше, зустрітися з КУКом для обговорення справи і вироблення плану спільних дій; по-друге, шукати знайомих у федеральному міністерстві еміграції і праці. Формальне звернення спричинило б формальну негативну відповідь, яку ми чули вже багато разів: у Канаді, мовляв, тепер надлишок своєї робочої сили. 29 квітня я зустрівся з Дмитром Легою. Він знав міністра і міг бути посередником. Тож необхідно було спочатку побесідувати з міністром транспорту панею Шал Мартін, яка добре ставилася до українців і допомагала, як могла. Уся попередня інформація свідчила, що швидко добитися дозволу на приїзд українців на заробітки в Канаду не вдасться.
* * *
Після того як міністр фінансів Канади Мазанковський дав зрозуміти, що федеральний уряд Канади, виконуючи свої партнерські зобов’язання в рамках «великої сімки» і НАТО, не збирається розширювати кредитної лінії для України і форсувати розвиток торговельно-економічних взаємин між двома країнами доки Україна не відмовиться від ядерної зброї, було вирішено змінити деякі наголоси у діяльності торговельно-економічної складової посольства. Нові можливості відкривалися для нас в активізації контактів на вищому провінційному рівні, в тому числі з різноманітними бізнесовими об’єднаннями.
Річ у тім, що Канада — федеральна держава із значними правами окремих провінцій. При цьому компетенція провінцій щодо врядування на своїй території є настільки суттєвою, що передбачає широкі права провінційного уряду в регулюванні зовнішньоекономічних взаємин суб’єктів підприємницької діяльності. (Один із парадоксів надмірного рівня федералізації Канади полягає в тому, що часом торговельно-економічні бар’єри окремої провінції з «далеким зарубіжжям» менш високі, аніж із сусідніми провінціями своєї ж держави). А коли у якоїсь провінції до чисто економічних інтересів додаються ще й політичні, тоді з нею можна вести торговельно-економічні справи, практично абстрагуючись від настроїв федеральної столиці.