— Ваша екселенціє, українці дуже глибоко розуміють поляків! І ви, звісна річ, розумієте, що вивчення досвіду може вести як до запозичення, так і до запобігання, — зауважив Закревський.
— О, так, так! Може б, вельможний пан пояснив ось таке явище. Я родом з північно-східної України. Поляків у нас немає вже понад триста років. Натомість триста років є москалі (їх називають там кацапами). Так ось, у простого народу є зневага до москалів за їхню злодійкуватість, безгосподарність, некультурність і страшну брехливість, але немає ненависті, а до поляків є. Чому так? Адже мало б бути навпаки?
— Москаль не протиставляє себе українцеві, а поляк протиставляє. Москаль не має гордості, а поляк має. Москаль простий, і коли нав’язує свою волю, то українець сприймає це від нього так, як буває між рідними братами. Поляк гордовитий, часом бундючний, тому при спробі нав’язати українцеві свою волю збуджує в ньому національну гордість і активізує опір.
— А проте московська хитрість у минулі сторіччя перемагала і польський патріотизм, і українську неорганізовану безмежну самовідданість Батьківщині. Під кінець XX сторіччя і ви, і ми в не кращому стані. Дали Москві зрости, а тепер маємо клопіт.
— Мусимо нині боронитися спільно. Здається, історія дає нам шанс відігратися.
— І пам’ятати мудрі слова пана Валенси: «Без незалежної України не може бути незалежної Польщі».
* * *
Посольство регулярно проводило консультації з різними людьми в ДЗСМТ. Внаслідок цих консультацій виникла пропозиція створити групу співпраці з канадським центром безпеки. МЗС України позитивно поставилося до неї і запропонувало зустрітися делегаціями. До офіційної відповіді посольство мало повідомити це канадській стороні і домовитися про зустріч делегацій.
Ініціатива могла мати важливе значення, сприяла б взаєморозумінню у тій сфері, що досі викликала найбільше підозрінь, а саме: українська безпека та українська ядерна зброя.
Канадський консулат у Києві виписав візу доньці Ірині на шість місяців. Тоді в Києві мені відмовили видати їй дипломатичний паспорт, посилаючись на те, що вона начебто не член моєї сім’ї, відмовилися видати їй і службовий закордонний паспорт, то необхідно було продовжити її візу в протокольному управлінні ДЗСМТ в Оттаві. Ці обов’язки належать до повноважень першого секретаря посольства з консульських справ Ярослава Асмана, і я доручив йому продовжити Ірині візу.
Час спливав, а документи були неоформлені.
За кілька днів до закінчення терміну візи з протокольного відділу ДЗСМТ надійшла нота з бланками для оформлення клопотання про надання Ірині статусу емігрантки.
Так ось воно що — замість продовжити візу затіяли емігрантську справу! Задумали зганьбити мене, штовхнути доньку до клопотань про статус емігрантки!
Я негайно поїхав до протокольного управління ДЗСМТ. Шефа не було, і я зустрівся з його заступником. Виявляється, до них не надходили документи на продовження візи. Він тут же зателефонував до емігрантської служби. Звідти сказали, що в них зареєстрована заява про порядок подачі документів на набуття статусу емігрантки Іриною Стасів. На моє обурення заступник шефа сказав, що візу Ірині випишуть без жодної затримки.
На цю провокацію я 15 травня написав листа міністру закордонних справ А. Зленку, якого подаю нижче.
Шановний пане Міністре!
Коли наше посольство придбало резиденцію, постали питання: хто прибиратиме будинок усередині? Хто доглядатиме подвір’я, сад? Як охороняти будинок від проникнення всередину?
Знаючи, як повільно наше міністерство розв’язує кадрові питання, я запросив сюди доньку моєї дружини Ірину Стасів для допомоги і наказом призначив її прибиральницею. За це я плачу їй відповідно до штатного розпису ВФУ МЗС 425 доларів.
Якби найняти для прибирання канадку, їй би довелося платити у п’ять разів більше, бо платити менше 6,5 долара за годину забороняє закон.
Дбаючи про економію міністерських коштів та скорочення посольських витрат, я й доручив цю роботу жінчиній доньці, яка не потребує окремої квартири та проїзного квитка.
Ще одне. Я не гарантований від підслуховування технічними засобами переговорів у резиденції, але присутність тут доньки з онукою дає можливість практично не залишати будинок без нагляду. І, нарешті, проблема секретарювання. Ірина Стасів жила в Києві однією зі мною сім’єю. Її вміння друкувати було одним із мотивів виклику її до Оттави. Я поставив її на посаду технічної секретарки, і від самого приїзду до мене вона друкує абсолютну більшість посольських матеріалів, друкує швидко й грамотно.