— Судячи з поведінки групи 239, вони хочуть остаточно розвалити економіку. Справи дуже кепські. І я все частіше думаю, що краще було б тобі не виїжджати з України. Тоді, на самому початку 1992 року, коли підшукували посла для Канади, я всіляко старався тебе проштовхнути, а тепер уже сумніваюся, чи добре робив.
— Дмитре, таж здавалося, що у Верховній Раді виросло багато молодих політиків, що цілком мене замінять, а захист зовнішніх інтересів України для молодої держави дуже важливий.
— І мені так здавалося. Тобто не те, щоб тебе хтось замінив, але що самостійність гарантує Верховна Рада. А в Канаді ніхто інший не мав би такої підтримки, як ти, і ніхто так багато не зробить, як ти.
— Либонь, так. До мого приїзду в Оттаву Фонд амбасади України мав близько 70 тисяч доларів. Коли я приїхав, він почав швидко зростати. Знаєш, мені легко з нашою діаспорою. До бандерівців і мельниківців, до духовних отців і комбатантів я маю право говорити на «ти». Ніхто з них не може мені кинути: «Ми боролися за самостійну Україну, а ви…» Виступаючи перед різними діаспорними зібраннями, я створюю контекст, в якому їх ставлю поруч із собою або себе поруч з ними, і, поставивши їх і себе в одну лаву, закликаю продовжити патріотичну справу і допомогти молодій державі зміцнити. В мені вони бачать свого й відгукуються.
Між іншим, Дмитре, як при підшукуванні кандидатур на посаду посла натрапили на моє прізвище: як на кандидата в президенти чи як на одного з політв’язнів-депутатів, що знає англійську мову?
— Я не знаю, хто перший запустив думку, що ти можеш бути послом, але коли вона була запущена, то я поставився цілком схвально. Схвально поставився й Президент. Про інших депутатів-політв’язнів мови не було, і цей чинник не мав абсолютно ніякого значення. А щодо кандидатів на посаду посла, то ти один, хто знає англійську мову. А втім, думаю, що й це не було головне. Головне твоя вага в суспільстві. І відсутність її тепер в Україні відчувається.
— Дмитре, не перебільшуй значення особи в історії.
— Коли б президентом став ти, розвиток пішов би зовсім по-іншому.
— У тому-то й сила обставин, що я не міг стати президентом. Ним міг стати політик тільки з комуністичного середовища. Що і сталося. У цьому факті є перемога об’єктивних обставин над особою.
Повернувшись до Оттави, я розмірковував: щоб забезпечити роботу демократичних правил політичного й економічного життя в інтересах єдності нації та її розвитку, необхідна організованість. Той батіг і був би способом поставити загальнонаціональне вище особистого. Польща у XVIII сторіччі призвела себе до остаточної руїни тим, що демократію довела до абсурду — вона дозволила кожному членові сейму накладати вето на рішення сейму. За таких умов найменша примха тільки одного члена сейму зривала ухвалення рішення. Прийняття законів стало майже неможливе.
І наш гетьман Іван Мазепа, роздумуючи над поразкою козаччини, дорікав: через незгоду між полковниками самі себе звоювали і занапастили Україну.
Дорікання слушне з уст поетів. А політики зобов’язані розробити такі правила політичної гри здібних, амбітних, талановитих людей, щоб самі ці правила паралізували деструктивні зусилля і гарантували єдність нації.
XX сторіччя розробило ці правила досить добре. Дасть Бог, скористаємося ними.
* * *
Справа із заснуванням українського консулату в Едмонтоні завзяттям українських підприємців і провінційної влади Альберти та послідовними діями посольства швидко просувалася вперед. Раптом надходить лист міністра А. Зленка з вимогою зупинити всю роботу в цьому напрямі. Мою ініціативу і старання різко обірвали. 23 травня я написав міністрові А. Зленку:
Шановний Анатолію Максимовичу!
Отримав Вашого листа від 19.05.93 р. стосовно консульства в Едмонтоні.
Проблема відкриття консульської установи, як, очевидно, і будь-якої іншої державної установи в іншій державі, це, само собою зрозуміло, компетенція самої держави в особі її міністра закордонних справ.
У випадку, про який іде мова, я жодною мірою не перевищив своїх повноважень. Коли під час мого візиту до провінції Альберта прем’єр Альберти звернувся до мене як до офіційного представника Української держави про заснування в Едмонтоні українського посольства, я відповів: «Якщо бізнесмени Альберти своєю активністю доведуть доцільність його, тоді я підтримаю їхнє клопотання перед міністром закордонних справ України».