Коротко про це я згадував у телефонних розмовах з Миколою Петровичем.
Начальник консульського управління пан Сардачук до думки про відкриття консулату також поставився прихильно.
Ясна річ, попередній обмін думками ще не давав мені права звертатися до канадського ДЗСМТ, тому під час першої посольської наради в Києві, а саме 2 квітня, і під час зустрічі з Вами я чітко і недвозначно виклав цю пропозицію, і Ви погодилися засилати ноту до ДЗСМТ по дозвіл на заснування консулату в Едмонтоні.
Ваш дозвіл я розумів як офіційний дозвіл і відповідно діяв, причому посольство інформувало МЗС про свою роботу у цій справі.
До раніше викладеної аргументації про доцільність відкриття консульства в Едмонтоні додам лише один аргумент: наш консул в Торонто лише за два місяці заробив понад 50 тис. доларів, а його утримання становить менше 6 тис. (зарплата, квартира, транспорт).
В Едмонтоні прибутки, ймовірно, будуть трохи менші, але й там консульство споживатиме незрівнянно менше, ніж зароблятиме.
Я розумію, що, окрім питання про доцільність, існує питання про можливість. Якщо тепер чи в найближчі місяці Ви не маєте можливостей направити відповідних людей до едмонтонського консульства, то це цілком можна зрозуміти. Накажіть у такому разі пригальмувати підготовчу до відкриття консульства роботу (пошуки приміщення, обладнання тощо), і посольство розтягне цю роботу на стільки, на скільки буде потрібно для МЗС.
Я проявляв, як завжди, ініціативу, але я не використовував і не використовуватиму посади посла для спрямування своїх ініціатив на підрив авторитету Української держави шляхом протидії МЗС та внесення дисгармонії в його діяльність».
На жаль, цей надзвичайно чемний лист не змінив справи — моїм намаганням заснувати консулат в Едмонтоні — одному з найбільших центрів підприємницької діяльності і поселення українців — був покладений край.
28 травня зателефонував помічник М. Макаревича пан Сугач і передав, щоб посольство писало щотижня звіт про свою працю. Я в посольстві не був. Сугач розмовляв з Веселовським. Веселовський сказав Сугачу, що дипломати так завантажені важливими справами, що писати звіти щотижня просто ніколи.
Коли я повернувся до посольства і Веселовський доповів мені цю вимогу МЗС, я зателефонував панові Макаревичу і сказав, що з кожною дипломатичною поштою посольство надсилає до МЗС цілі стоси різних паперів: записи із «Щоденника посла», інформації про зустрічі наших співробітників з дипломатами оттавського дипломатичного корпусу, про консультації в канадському ДЗСМТ й уряді, зустрічі з членами канадського парламенту, звіти й копії документів переговорів з торговельними підприємницькими делегаціями тощо. Ця пошта, що її дипкур’єри двічі на місяць привозять з посольства до МЗС, характеризує обсяг і зміст нашої діяльності. Крім того, посольство ж подає МЗС річний звіт, піврічні й квартальні звіти. Навіщо ще й щотижневі?
Пан Макаревич пояснював, що короткий щотижневий звіт на одну сторінку дав би можливість МЗС наочно уявити роботу посольства.
Це було зовсім не переконливо, але Макаревич наполягав.
На черговій нараді дипломатів я поінформував про цю нову вимогу МЗС і запитав Веселовського:
— Чому Макаревич так робить? Він хоче, щоб ми не працювали, а писали звіти? Чому вони присікуються?
— Це справді присікування. Багатьом в МЗС не подобається ваша самостійність.
— То що, вони хочуть допекти мене до того, щоб я пішов у відставку?
Веселовський:
— Власне кажучи, саме цього вони й хочуть. І тоді призначать на ваше місце слухняного.
— Слухняний буде робити більше для України?
Веселовський:
— Звичайно, ні. Він робитиме менше і тим самим ще менше завдаватиме їм клопоту.
— Так що ж їм потрібно: захист України чи особистий спокій?
Веселовський:
— Власний добробут. Вони не войовничі націоналісти. Вони просто громадяни і службовці однієї з престижних державних установ. І вони мріють не про велич України, а про заробітну платню, посаду, відпочинок, відпустку.
— До речі, факсовий зв’язок — це вид відкритого зв’язку. Даючи короткий звіт щотижня, ми можемо забезпечувати якусь другу державу цінною інформацією. Будемо сподіватися, що цей зв’язок скоро замінимо кращим.
Я сказав панові Макаревичу, що можу передати 5000 доларів готівки на техніку для МЗС, якщо в Києві її можна купити. Так було б краще, бо не треба транспортувати звідси.