Я готувався до поїздки в Едмонтон у зв’язку з присвоєнням мені вченого ступеня почесного доктора права Альбертського університету. Аби якнайповніше використати в інтересах загальної справи поїздку на Захід Канади, я вирішив з провінції Альберта вирушити до провінції Британська Колумбія. Плани моїх офіційних візитів були узгоджені з провінційними урядами та провінційними керівниками Конгресу українців Канади. На додаток до цієї підготовки я відвідав у ДЗСМТ пана Майкла Бела і провів з ним довгу і вельми змістовну бесіду. Він розповів мені про урядовців в Едмонтоні й Вікторії, про особливості підприємницької діяльності в кожній провінції і дав рекомендації, до кого в якій справі краще звертатися. Ці відомості були корисним додатком до моєї інформації.
Після розмови з головним редактором газети «Верескова земля» паном Торстоном виникла ідея написати статтю про Україну. Хочу навести зміст цієї статті.
«ВІДКРИТИ УКРАЇНУ
Чи знає Канада Україну? І так, і ні. Близько мільйона канадців походять з України. Минулого року українці святкували сторіччя поселення на американському континенті. За це сторіччя українці ознайомили канадців іншого етнічного походження з українською культурою, звичаями. Дещо з української культури стало частиною культури канадської і тепер уже не сприймається як якесь суто українське явище. Українці стали частиною Канади.
Впродовж сторіччя українці розповідали своїм сусідам, а час від часу широкому канадському загалу про свою далеку батьківщину Україну. Показували її на карті європейської частини світу і скаржилися на підневільне становище України.
Україна була членом ООН, але через те, що від самого початку існування ООН українська делегація ніколи не вимовила жодного незалежного слова, а завжди повторювала слова Москви, на неї перестали звертати увагу, а з часом і зовсім забули. Отже, присутність представників України в ООН не робило її більш відомою в світі.
З України до Канади час від часу приїздили танцюристи, співаки та інші художні колективи, і їхні програми були чудові, але просякнуті комуністичним духом, і артистів сприймали в Канаді за носіїв окремого зкомунізованого етносу, а не самостійної державної нації.
Газети й книжки, що надходили з України, були периферійного значення і не цікавили впливові канадські кола.
Самі канадські українці з бігом часу віддалялися від української дійсності й чимраз менше цікавилися Україною.
Так дожили до 90-х років, до проголошення Україною 24 серпня 1991 р. своєї незалежності, до референдуму і визнання Канадою 2 листопада 1991 р. Української держави.
За останні два роки тисячі канадських українців, сотні бізнесменів відвідали Україну. Вони поверталися звідти з різними враженнями. Для більшості політиків і бізнесменів поїздки були відкриттям нової країни. Вони реально побачили великі розміри цієї країни, високий рівень цивілізованості 52-мільйонного народу, чудовий клімат і величезні запаси природних багатств. Разом з тим вони відчули жахливі наслідки 75-річної окупації: зруйноване колгоспною системою сільське господарство, дезорганізовану промисловість. Україна все ще ніяк не розгорне в широчінь приватизацію економіки — не вистачає рішучості, не вистачає досвіду. І не дивно: ринкову економіку мають збудувати люди, які ніколи не жили в умовах такої економіки.
За таких обставин допомога канадських бізнесменів особливо цінна. Причому від самого початку незалежності і в українському парламенті, і в інших впливових колах при обговоренні проблем одержання іноземної допомоги сповідують принцип: не давайте нам шматок хліба, дайте нам лопату, щоб ми нею самі собі його здобули. А на допомогу Україна заслуговує, бо наш після колоніальний стан можна порівняти хіба що з наслідками 9-бального землетрусу. Але якщо у випадку землетрусу весь світ допомагає швидше відбудувати зруйноване місто, то хіба не захоче цей світ виявити співчуття і надати допомогу, коли розтрясло не одне місто, а всю економіку і всю країну?
Тепер поглянемо з підприємницького боку.
В Україні новими законами створені сприятливі умови для іноземних інвесторів.
Між Україною і Канадою практично немає мовного бар’єру, бо, мабуть, немає в Канаді такої фірми, де б не було українців.
Канада має високорозвинені передові технології, а Україна має висококваліфікованих робітників з низькою заробітною платою. Створення спільних підприємств вигідно обом сторонам: Україні — бо вона здобуває нову техніку і канадський досвід. Канаді — бо вона продає техніку і тим завантажує свої підприємства і зменшує безробіття.