Оскільки українська робоча сила дуже дешева, то спільне підприємство заощаджувало б на заробітній платі, і товари його мали б дуже низьку собівартість. Це збільшувало б їхню конкурентноспроможність на світовому ринку, що сприяло б покращенню економічного становища в Канаді.
Тепер, коли в канадському уряді починають прихильніше ставитися до розширення економічних зв’язків з Україною, очевидно, і приватний сектор економіки не помине нагоди скористатися з винятково сприятливих умов.»
8 червня 1993 р. до посольства прибув професор Юрій Книш з Манітобського університету. Вчений працює у відділі політичних студій. Коло його інтересів — давня й середньовічна історія, сучасний стан України. Він дуже позитивно поставився до ідеї створення колективу українських вчених з метою написання статей для наукових журналів. Домовилися, що він працюватиме у своєму середовищі й підшукуватиме підходящих людей, а коли ми в Оттаві створимо секретаріат для зв’язків і координації, тоді обговоримо питання про загальну зустріч для узгодження стратегії діяльності.
Зателефонував адвокат Олександр Бієга. На відміну від багатьох балакучих земляків, він наполегливо діяв. Тепер його наполегливість спрямована на створення збірника з історії українців Квебеку.
Я також написав статтю, але її не вмістили до збірника — в останній момент спохватилися, що вона не відповідає його ідеї. Збірник звертається до канадців і французів Квебеку з метою показати значення українців у розвитку канадського (квебецького) суспільства, а моя стаття звертається до українців. Це різні адресати, і, щоб не вносити дисгармонії в спрямованість збірника, її не треба було туди вміщувати. Міркування цілком логічні, а логіка — найбільша сила, тож ніякого невдоволення я не відчув. А до цієї книжки її варто вмістити, щоб ознайомити читача з думками, які звернені не до чужинців, а до українців.
Подаю її зміст.
З паном О. Бієгою я познайомився у червні 1992 року, коли ще й місяця не минуло від мого приїзду до Канади. Обов’язки посла, а часто й бажання зустрічей з канадськими українцями, зумовлювали мої часті поїздки, і я вже кілька разів відвідав Монреаль. Після святкування першої річниці незалежності України в Монреальському порту на українському судні Бієга запросив мене додому і розповів про свій задум видання англійською і французькою мовами книжки про українців у Квебеку. Я підтримав ідею. Бієга запропонував мені написати статтю до книги. Бувши страшенно завантажений дипломатичною працею та організаційними проблемами, я наївно думав, що, коли вирішиться питання з будинком для посольства та резиденцією, я зможу у вихідні написати статтю до збірника. І необачно пообіцяв Бієзі зробити це. Минав місяць за місяцем, а я все ніяк не знаходив часу. Сумління мучило і часто докоряло: «Навіщо ти, чоловіче, пообіцяв, ну навіщо?!» Але даного слова назад не повернути, а щоб повернути рівновагу душі, був лишень один спосіб — написати статтю. Що я врешті й зробив. Тепер залишається менший гріх: я загальмував час видання книжки. Цей гріх я зможу спокутувати, якщо моя стаття знайде свого читача і йому стане терпіння дочитати її до кінця.
Я й досі не маю часу сісти за вивчення відповідної літератури, проте знайшов час сісти за письмовий стіл для викладу своїх думок про діаспору, тож і подаю їх покірно на суд читачеві.
Вже рік, як ми з дружиною живемо в Канаді. Дружину згадую тому, що її взаємини з Канадою складалися інакше, ніж мої. Обмінюючись удома своїми спостереженнями, ми іноді по-різному оцінювали канадську реальність, що давало мені певний простір для узагальнень. Не смію похвалитися, що за рік я глибоко проник у психологію українців Канади. Упевнений лишень в одному: кожен новий місяць перебування в Канаді відкривав мені нові й нові особливості життя канадських українців, і через ці особливості я розкривав характер їхнього світосприймання внутрішнього світу. Отже, я не претендую на істину в останній інстанції. Напевне, проживши в Канаді довше, я написав би трохи іншу статтю. Та оскільки результат будь-якого дослідження залежить не тільки від кількості емпіричного матеріалу, а ще й від здібностей до наукового синтезу, то й я осмілююсь подати свої розмірковування вимогливому читачеві.
Усе пізнаємо в порівнянні. І коли ми спостерігаємо українців Канади, то виносимо судження про них не з позицій абстрактного мірила, а з позицій тих уявлень і понять, що їх ми засвоїли в Україні. Там провели дитинство, там сформувалися наші уявлення про добро і зло, про те, як слід чинити і як не слід, як люди мають поводитися і як не мають поводитися. Ці наші уявлення для поцінування поведінки українців Канади. Поведінці нашій ми надаємо характеру об’єктивності; поведінці їхній ми надаємо характер суб’єктивності. Оскільки об’єктивне має характер суспільної істини, а суб’єктивне не має такого характеру, то перше явище стає головним, а друге — підпорядкованим. Перше має претензію вимагати від другого модифікувати свою поведінку в напрямку найбільшого наближення до першого.