Третя хвиля еміграції була викликана поразкою національно-визвольних змагань після Другої світової війни. Певну частину з цієї хвилі становили селяни зі Східної України, що тікали від нового наступу москалів з їхнім терором і колгоспами, але переважну більшість становили учасники боротьби за незалежність та їхні помічники й близькі.
Перші переселенці через незнання мови потрапили у важкі умови. Їм нелегко було зрозуміти канадські звичаї, вони почували себе приниженими, ображеними і нещасними. Найбільша їхня мрія — це подолати комплекс меншовартості і зрівнятися з канадцями. Цю мрію вони здійснювали в дітях шляхом навчання їх англійської мови та спонуканням до здобуття вищої освіти. Діти вже не мали батьківського комплексу меншовартості і повністю віддалися життю нової країни.
Третє покоління почувається більше канадцями, аніж українцями. Воно майже не знає української мови, добре пізнало канадську культуру. В канадському суспільстві посідає те місце, на яке вистачає здібностей, не відчуває жодного приниження, засвоїло повністю канадську культуру. Одначе виявилося, що в їхньому дуже демократичному, дисциплінованому і діловому світі не вистачає національного духу з культурними витворами пращурів, які своєю чарівною гармонією наповнювали б душу неповторним плетивом звуків і мрій, тим божественним суголоссям, якого годі шукати під канадським небом. Як не може англійця схвилювати вірш-пісня: «Реве та стогне Дніпр широкий», так не може збентежити українця чужа англійська пісня. Бо немає в Англії Дніпра, як немає в українських поняттях англійських реалій.
Українець Канади ніколи не відчує зв’язок його сучасної культури з англійською передісторією. Там, де канадець знаходить духовне коріння, українець бачить порожнечу. І якщо його душа не мертва, він намагається її заповнити. Тому й серед молодого покоління українських канадців зустрічаються ті, хто починає вивчати українську мову, аби відчинити собі двері в храм духу ще одного народу — народу їхніх дідів і прадідів, рідного народу.
Це твердження чужинцеві може видатися дивним, — вони не піддають сумніву нашу повноцінність. Та українцеві воно не дивне. Лиха доля нас так довго гамселила, що ми втратили віру в самих себе. Десятки повстань — і все поразки, десятки спроб звільнитися від іноземного рабства — і все кайдани й кайдани. Може, й справді ми гірші, бо чого ж чужинцям впродовж сторіч удається нас гнобити й нав’язувати нам свою волю?..
О ні, ми не гірші. Це лишень російські шовіністи постійно прищеплюють нам комплекс меншовартості, аби морально роззброїти й ослабити наш опір імперії. Ця підступна пропаганда й ослабляла боротьбу за національну волю. Та погляньте, як поводилися українці в московських концтаборах. Вони були гам разом з німцями і поляками, білорусами й бельгійцями, молдаванами й угорцями, литовцями й естонцями. Ніхто з цих людей не скаже, що українці більше боялися смерті, голоду, холоду, що вони морально не стійкі і швидше впадали в розпач. О ні! Усі ці випробування українці витримали з честю.
А візьмімо, наприклад, українців-емігрантів серед інших народів.
Австралія. На цей континент українці потрапили після Другої світової війни. Було їх небагато: близько 50 тисяч. За 45 років проживання серед австралійців українці вивчили мову, звичаї, прийняли австралійські умови праці і тепер за загальним визнанням, живуть краще від середнього австралійця.
Українці розумні, кмітливі, ощадливі. Вони допомагали один одному, спільно будували церкви і хати-читальні, вони добрі, роботящі люди.
Канада. Почали українські першопрохідці з тяжкої селянської праці освоєння нових земель у провінціях середнього Заходу Канади. Працювали, мов чорні воли. Щоб дітям було легше жити, вчили їх. Діти добре вивчили англійську мову, здобули освіту, почали запроваджувати техніку й потроху обживатися. Стали ремісниками, юристами, економістами, дрібними підприємцями. Громадське життя з сільської місцевості перейшло до міст. Українці спочатку досягли життєвого рівня корінних канадців, а згодом піднесли його вище цього рівня.