Выбрать главу

Я ж іншим авторам щиро бажаю таке: хай вам пощастить створити щось краще, ніж пощастило створити мені.

Не відкладайте на потім, бо воно може не прийти ніколи. Ми працюємо в таких напружених умовах, в яких важко створити щось досконале. Творімо не досконале, а яке можемо, але творімо!

Тоді Україні й Господь допоможе.

Березень 1997 року.

Л. Лук’яненко.

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І

ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

Ераст Гуцуляк

До від’їзду в Канаду залишалося небагато часу, і ми з Ерастом Гуцуляком, головою Канадського товариства розбудови України, нарешті умовилися про зустріч для обговорення справи про забезпечення приміщенням майбутнього посольства.

Зустріч відбулася в ресторані готелю «Русь» у присутності моєї дружини Надії. Велика ресторанна зала була майже порожня. Офіціант провів нас за великий стіл до бічної стіни. Поблизу нікого не було, і підслухати нас було нікому. Кажуть, що першорядні ресторани, до яких навідуються іноземці, КДБ обладнувало досконалою системою підслуховування, і тому втаємничити розмову практично неможливо. Напевно, так воно й було. Але тепер ми маємо не СРСР, а самостійну Україну, і замість КДБ — СБУ. Якщо нова організація перебрала старі методи стеження, то нехай собі підслуховує, — все, що я говоритиму, спрямоване не проти держави, а за державу. Щоправда, підслуховування — незалежно від того, хто, кого і для чого підслуховує, — само по собі гидке й бридке. У ньому завжди є щось мерзенне і тому неприпустиме шляхетній людині.

Послаблене світло ресторанної зали створювало приємну й заспокійливу атмосферу.

— Пане Левку, коли ви від’їжджаєте до Канади? — запитав Гуцуляк. — Уже все вирішено?

— У принципі все. Був на Комісії Верховної Ради у закордонних справах. Голова комісії Дмитро Павличко і секретар комісії Богдан Горинь рішуче за мене. Більшість комісії комуністична, і вона мене ненавидить як націоналіста, але відкрито ніхто не став протестувати, і Павличкові й Гориню вдалося схилити всю комісію до схвалення позитивної рекомендації. Міністр Зленко підтримує мою кандидатуру.

Я виклав офіційну позицію Кравчука: він погоджується призначити мене послом у Канаді. Нещодавно розмовляв з Головою Верховної Ради Іваном Плющем, до речі, моїм земляком з Чернігівщини. Він також підтримує це рішення.

Таким чином усі, від кого залежить рішення, погодилися, і, отже, справа вже вирішена. Формальна підстава — Укази Президента про присвоєння дипломатичного рангу і призначення на посаду будуть за тиждень-два.

У Міністерстві закордонних справ познайомився з заввідділом двосторонніх зв’язків Б. Корнієнком та Б. Богаєвським, який безпосередньо відповідає за США і Канаду, і тепер маю добирати співробітників. З першим заступником міністра закордонних справ паном Макаревичем уже давно познайомився у стінах Верховної Ради, куди він заходить час від часу.

— Добре, — кивнув Гуцуляк. — У такому разі можемо почати розмову про приміщення для посольства. Ви, либонь, знаєте, що я маю від Зленка доручення на збирання коштів та пошуки підходящого будинку. Остаточне рішення буде за вами, послом. Моє завдання — підібрати те, що можна запропонувати вам.

— Гаразд. Розкажіть, що ж там є.

Гуцуляк повідомив про будинок у центрі Оттави на вулиці Меткаф, потім розповів, як під час візиту Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука восени 1990 року до Канади пан Володимир Ониськів подарував Україні свою ферму. Ферма знаходиться приблизно за 110 кілометрів від Оттави. На фермі невеликий, але гарний двоповерховий будинок.

— Я, — сказав, — завжди встаю рано. Якщо дорога від тієї хати до місця праці займатиме одну годину, то я встигатиму вчасно на роботу. Може, цей будиночок буде й добрим виходом зі становища на якийсь період, заки придбаємо резиденцію.

— Так, але мусите організовувати дипломатичні прийоми. На ферму ви зможете запросити десяток послів з дружинами, але не зможете запросити всіх.

— Гаразд, приїду в Оттаву й тоді подивимось. А як з будинками посольства колишнього Союзу?

— Цих будинків, — відповів Гуцуляк, — кілька. Росія перебрала всі споруди і все майно колишнього Союзу, що було на території Канади, і не хоче передавати нікому. Несправедливо це: адже і будинки, і все майно колишнього СРСР створювали не тільки росіяни, але всі совітські республіки. Усім воно і належить.