Выбрать главу

Справжня сутність людини розкривається у критичних ситуаціях. Такими обставинами були події ГКЧПівського заколоту 19–22 серпня 1991 року. Для уважного спостерігача поведінка Кравчука у ті дні глибоко розкрила його справжню суть без жодної аристократичної машкари. Все, що було після тих днів і буде ще в подальшому, зумовлюватиметься отією його внутрішньою суттю.

19 серпня 1991 року перший секретар ЦК КПУ Івашко втік до Москви. Кравчук скликав нас на вузьку нараду, аби вирішити, що робити в умовах надзвичайного стану, який виник з початком заколоту ГКЧПістів. Прийшовши до приймальні Кравчука, нам довелося хвилин десять чекати. Секретар пояснив, що у Леоніда Макаровича генерал Варенников і ще якісь два вищі чини.

Коли військові вийшли, ми зайшли до кабінету. Було нас 8 чи 9 чоловік. Обдумуючи представництво різних політичних сил, хтось сказав: «Республіканська партія представлена Лук’яненком, Демократична — Павличком, Партія демократичного відродження України — Гриньовим, а Комуністична партія ким представлена?» — «Мною», — в тон відповів Кравчук.

Кравчук поінформував про розмову з генералами. Суть їхньої вимоги полягала в цілковитому підпорядкуванні Кравчука і українського керівництва ГКЧП та забороні будь-яких мітингів, зборів і демонстрацій… «Якщо люди вийдуть на вулиці з протестами, — заявили генерали, — ми виведемо танки і встановимо збройний контроль над містом». Питання таким чином стояло так: закликати киян не виходити на вулиці означало закликати їх підкоритися заколотникам; закликати киян вийти на вулиці для демонстрації протесту означало не підкоритися заколотникам і, можливо, наразитися на смерть. Чи відкриють вогонь по киянах — ось питання, яке всіх нас мучило. Чи можемо капітулювати без опору? А якщо вже знову судилося впасти в неволю, то чи не ліпше піти в ярмо під бризки крові?

Нарада тривала понад годину. Час від часу її переривав телефонний дзвінок з Москви. Звідти вимагали виконувати постанови ГКЧП: їх регулярно виголошували через українське радіо, і ЦК КПУ приступив до їх виконання. А Кравчук відповідав, що до Києва ще не надійшли офіційні документи.

Нарада, по суті, була одностайна у кваліфікації акції ГКЧПістів як антиконституційного заколоту, тобто злочину супроти держави. Кравчук не підтримував таке формулювання, але й не заперечував проти нього. Він вичікував.

Історія подавала йому височенний п’єдестал і кликала: встань на весь зріст і гордо підведи голову! Подивися небезпеці просто в очі і йди їй сміливо назустріч! Ти — перша особа в Україні. Ніхто інший не вправі стати на п’єдестал, не порушивши субординації. Він тобі належить! Іди на телебачення й радіо, назви змовників зрадниками і заклич весь український народ негайно виступити на захист свободи й незалежності. Заклич на барикади! Звернися до армії із закликом об’єднатися з народом і спільно стати на захист молодої демократії проти спроби реваншу комуністичних реставраторів хижої Російської імперії! Іди, й ти станеш нашим національним героєм! Нашою українською Жанною Д’Арк на всі майбутні часи!

Напружена атмосфера 19 і 20 серпня вимагала від Кравчука цього чину. Звісна річ, ризик був: можна було втратити голову. Проте саме той ризик міг дати можливість використати історичний момент для швидкого творення нового українського суспільства і перетворення хитрого політика Кравчука на національного героя. А коли 6 і загинув, то чи не найкращою була б ця лицарська смерть?!

Та Кравчук зволікав, вичікував, доки стане ясно, хто переможе, щоб стати на бік переможця. Він дочекався і не програв.

Могла демократія програти, могла Україна програти, але не Кравчук: він не має своєї лінії і тому ніколи з неї не сходить. Він ніколи не рубає з плеча. Він завжди вислуховує інших, бачить, де більшість, і проводить м’якою долонею там, де проходить межа поміж різних страшенно напружених політичних сил.

Чи зможе такий чоловік бути активним будівничим нової Української держави?

Він доволі талановитий пропагандист і вміє дуже винахідливо пояснити все, що хочеш, уважному слухачеві, але коли перед ним, першою особою держави, постає нахабний цинічний розбійник, чи вистачить у нього духу дати розбійникові межи очі кулаком? О, навряд! У нього немає національної політичної мети, рух до якої вимагає усувати її супротивників і множити її прихильників. У нього мета особиста — утриматися при владі, тому він примножуватиме особистих друзів — підлабузників та безпринципних владолюбців, що задля влади ладні проводити будь-яку і будь-чию політику.