Півтори доби ми провели на природі. За обідом, вечерею говорили про те, про се. Маруся розповіла про своїх двох доньок, які залишилися в Україні. Вона їм трохи допомагала. Надіялася, що вони зможуть приїхати до неї в гості. Бієґа з розумінням ставився до цього. Він у минулому мав свою юридичну фірму. У підприємницьких колах користувався авторитетом розумного й кмітливого юриста і мав добрі заробітки. Купив кілька великих житлових будинків, винаймав квартири пожильцям і отримував сталі прибутки. У час розквіту звів чудовий будинок на престижній околиці Монреаля, купив великий масив лісу і збудував цю дачу. Успіхи, збагачення давали натхнення. І я подумав: а що ж дає людині натхнення. Та й що таке людина? Чи це запрограмована з неба істота, яка неодмінно пройде шлях, накреслений для неї Творцем? У кожній людині борються дві засади: господня — добра, і бісівська — зла. Одна людина успадкувала від батьків, роду, племені, народу більше доброти, і вона сіє навколо себе добро й гуманність, а інша успадкувала зло і сіє заздрість, ненависть, підступність. А може, людина — це досконала кібернетична система біологічного виду? У ній закладена здатність до розмноження і внутрішньої саморегуляції. У цьому разі доля залежить від міри досконалості біологічної кібернетичної системи та успадкованого співвідношення добра і зла. Що досконаліша система, то краще вона може передчувати, в якому напрямі розвиватиметься в майбутньому, якщо зробить той чи інший крок на початку. Якщо її воля спрямована на розвиток добра і приборкання зла, то вона не байдужа, яким шляхом піде в майбутньому.
Кібернетична система морально вільна: вона однаково може робити і добро, і зло. Біологічна кібернетична система на рівні самоусвідомлення морально не вільна, бо попередній розвиток запрограмував її на добро (чи зло), і вона саме до цього прагне. Машина не прагне — вона не має волі; людина прагне — вона має волю. Але якщо біологічна система постійно себе перепрограмовує залежно від суспільних умов життя, то в один час вона може поставити перед собою добрі цілі, в інший — злі. Залежно від того, яка спадщина переважить.
Друге. Якщо стереотип поведінки — це варіант вибору, а він залежить від досконалості системи (рівня інструментальної здібності вибирати) та моральної запрограмованості, то далі від самої людини залежить, якого шляху в житті вона собі хоче, яке місце в ньому прагне посісти, яке уявлення про себе в ІНШИХ людей намагатиметься створити. Визначивши це і пам’ятаючи, що кібернетична біологічна система дозволяє себе програмувати, від людини залежить, на що вона витратить час у заданому діапазоні її життя.
В Оттаві День Незалежності відзначали 24 серпня. Доктор Кіндій, член парламенту, найняв у парламентському будинку велику залу. Оттавський КУК (О. Волох) і Товариство сприяння Рухові (Юлія Войчишина) запросили активних людей з української громади та з канадських урядових і політичних кіл. Задіяли художню самодіяльність, узгодили промовців, підготували частування. Залу прикрасили блакитно-жовтими прапорами. І при вході до зали поставили державні прапори: з одного боку наш, з другого — канадський. Тут, при вході, гості вітали мене з дружиною, дипломатів посольства, пана Волоха та пані Ю. Войчишину з національним святом — Днем Незалежності, чи, як прийнято називати його в міжнародній практиці, — Національним Днем. Абсолютна більшість учасників були українці. Для них це свято надто багато важило, тож радість світилася з усіх облич, і всі щиро вітали одне одного. Всі були свої. Для кожного це свято — його особисте свято, і радість кожного примножувала загальну радість і підносила настрій.
Після офіційного відкриття урочистих зборів вступне слово виголосив Олександр Волох, до речі, зробив це добре. Потім виступив я.
Від імені Президента України та невеликого штату посольства я привітав усіх присутніх з першою річницею проголошення незалежності України. Підкреслив, що проголошення самостійності — це наслідок боротьби не тільки націоналістів в Україні, але й усіх активних політичних сил діаспори. Сказав я й про те, що впродовж всього періоду перебування в Московському колоніальному рабстві українці не переставали боротися за звільнення та створення незалежної держави. У різні періоди історії боротьбу вели різні прошарки народу і різними методами, але боротьба ніколи не припинялася. Особливо вона загострилася в двадцятому сторіччі, причому й тут від одного періоду до другого зростало завзяття. І якщо Шевченко — наш справжній апостол духу і свободи — у XIX сторіччі вважав за можливе писати твори мовою окупантів, якщо період перших національно-визвольних змагань XX сторіччя часто мав у своїх лавах людей, що ледь знали українську мову, то ці змагання породили й провісників справжнього націоналізму, які подолали комплекс меншовартості й піднялися до усвідомлення самодостатності свого українства. Нас Бог створив українцями, наші духовні й фізичні цінності є в нас самих, і для підтвердження їх повноти немає жодної потреби демонструвати причетність до мови чи культури якогось іншого народу. Як Бог слухає наші молитви нашою мовою, так усякий інший народ нехай чує від нас саме нашу рідну мову.