Урочисте святкування першої річниці незалежності відбувалося в оселі з промовистою назвою: «Київ під Торонто». Воно включало мої виступи по радіо і телебаченню, інтерв’ю для газет, похід до пам’ятника воїнам УПА та пам’ятника українським комбатантам, загальні збори біля літньої естради, виступи громадських діячів, митців та художню самодіяльність.
Пам’ятник воїнам УПА — це справжній витвір скульптурного мистецтва. Біля нього зібралися ветерани УПА, я виступив з промовою і подякував їм, живим і мертвим, за їхню героїчну боротьбу за волю рідного краю. У послові Української держави, у факті можливості його появи в Канаді вони бачили успішне завершення їхньої боротьби, виправдання колишніх страждань і поневірянь. Посол держави, за яку вони боролися, присутністю своєю перед ними від імені держави визнавав їх за воїнів самостійної України, підносив їх у власних очах і давав їм законне право пишатися своїм переможним бойовим шляхом. Ці люди виструнчувалися перед пам’ятником багато разів. Тепер вони вперше виструнчилися поряд з послом Української держави і чи не вперше відчули себе переможцями, гордими з того, що вони — українці!
Так, українці! Українці — це ті люди, яких довго мордували, які віддавали свої таланти на службу московській імперії або іншим державам, але це й ті, що не припиняли боротьби за волю, що несли заповіти козацьких пращурів і донесли тепер до переможного кінця. О Боже, дякуємо тобі! Тепер ніхто не скаже, що ми вродилися пасти чужу худобу — ми люди і будем панувати самі в своєму рідному краї!
Невдовзі тисячі людей зібралися біля літньої естради. Величезний навіс над коном захищав виконавців від спекотного сонця, а глядачі, розсівшись на стільцях, рятувалися від спеки хто як міг: одні закривалися парасольками, інші газетами, а хто й просто не звертав уваги на небесне світило.
Після урочистого відкриття свята мене запросили до слова.
Я привітав усіх з першою річницею незалежності як початком історії нової, нашої доби; коротко нагадав про шлях до Дня Незалежності, зупинився на суспільно-політичних обставинах в Україні та розповів про події 24 серпня в Києві, які всіх хвилювали. Пояснив, що Україна як держава має свої закони, які регулюють порядок видачі віз для в’їзду в Україну. Ці закони не були змінені, і сам Президент змінити їх не може. По-друге, Президент теж людина. Коли критика його діяльності переросла нормальні межі й почала звучати образливо, тоді він розгнівався і погрозив, що візи в Україну не видаватимуть тим закордонним українцям, які втручаються у внутрішні справи України. По-третє, Україна, як демократична держава, не переслідує громадян за будь-яку критику, але скажіть, будь ласка, канадська держава дозволяє, щоб сюди приїхали громадяни з іншої держави і розгорнули агітацію проти канадського уряду? Ясно, що ні. В демократичній державі уряд створюють демократичним способом. Його й міняють демократичною процедурою. Народ прямо або через парламент відповідальний за свій уряд. Ця його прерогатива означає суверенітет народу, і в міжнародній практиці не прийнято їхати до іншої держави й виступати перед її громадянами з критикою їхнього уряду. Але оскільки ви не просто громадяни Канади, а ще й діти України, за вами можна визнати право на критику нашого уряду, дарма що ви його й не створювали. Я запевняю вас, що подія, яка тепер багато кого налякала, — це лишень емоційний сплеск, що не матиме юридичних наслідків. Прошу вас поставитися і до виступу критиків, і до реакції Президента як до емоційних проявів і пробачити їм це. Приїжджайте в Оттаву до нашого консульського відділу, і вам випишуть візи на поїздку до України, як і досі виписували. Або пересилайте поштою паспорти і 50 доларів для оплати візи. Україна рада вам. Їдьте до неї.
Моє пояснення всіх задовольнило, люди заспокоїлися і настрій піднявся. Співав великий хор, виступав музичний ансамбль, дует співаків і т.ін. Усі прославляли День Національної свободи, що ввів український народ у число вільних народів світу і покінчив з сумною добою принизливої бездержавності.
Після радісного й бурхливого дня ми з Надією поїхали до подружжя Зарасків. Туди ж на вечерю прибули Марія Шкарлата, Ераст і Ліда Гуцуляки та ще чоловік сім друзів господарів дому. За чаркою доброго вина відбулася тепла розмова про перспективи зміцнення Української держави, про хід збирання коштів для потреб створення посольства в Оттаві. Ераст Гуцуляк оголосив рішення його сім’ї купити за власні кошти будинок для канцелярії посольства на вулиці Меткаф, який коштує 650 тис. доларів. Я щиро подякував і додав, що, крім подяки від моєї скромної персони, йому подякують міністр закордонних справ і Президент України.