У Києві на посаду першого секретаря посольства з культури й інформації було три кандидатури: Біляшівський, Чангулі й Кучменко. У доборі людей я намагався не обговорювати претендентів з моїм радником-посланником Родіоновим, бо хотів, щоб у посольстві працювали мої люди, а не його, а тут чомусь узяв та й назвав прізвища цих кандидатів. За день чи два Родіонов сказав про Кучменка: він, мовляв, зловживає спиртним, у розмові не шанує людей і безпардонно їх перебиває. І взагалі, людина безпринципна.
Я Кучменка близько не знав. В Україні він провів зі мною кілька інтерв’ю і на мене справив добре враження. Про його внутрішню культуру, переконання, мораль я нічого сказати не міг, але оскільки був категорично проти зловживання спиртним, то в черговій телефонній розмові з заступником міністра М. Макаревичем просив викреслити Кучменка зі списку кандидатур. Залишилося двоє. Про Бориса Біляшівського я лише знав, що він з роду славнозвісного Миколи Біляшівського, археолога, етнографа, мистецтвознавця. В газеті «Літературна Україна» в догорбачовський час Біляшівський надрукував кілька цікавих статей, з яких можна було зробити висновок, що нащадок лишився вірним духові свого предка.
Через кілька днів Родіонов категорично висловився проти кандидатури Наталі Чангулі. Я знав Н. Чангулі як члена Української республіканської партії, сміливу людину і здібну телерепортерку. Вагаючись між двома кандидатурами, я в черговій розмові з Макаревичем сказав: «Прошу направити мені когось із них якомога швидше. А кого, подивіться і визначте самі».
Я не знав, коли, кому і як часто Родіонов телефонує до Києва. Хоч суворо попередив Родіонова і Кучера ще на початку нашої діяльності, що будь-які звіти й інформація з посольства до МЗС та інших державних установ має йти тільки через мене і за моїм підписом. Офіційна інформація гак і йшла. А неофіційна? Як я міг її проконтролювати? Адже є сфера особистих неслужбових контактів, яку я не збирався контролювати, а таку лінію можна легко організувати й використовувати паралельно поза моєю спиною. Це було тим легше зробити, що газети з Києва й далі надходили до нас через російське посольство, і забирав кореспонденцію Родіонов.
У МЗС далеко не всі ставилися до мене прихильно, тому могли подати інформацію про Кучменка таку, яку я не міг би зігнорувати. Інформація з вуст Родіонова — це інформація людини, що за штатним розписом є моїм заступником і офіційним радником. І коли б я чинив просто навпаки, то ні я сам, ні в міністерстві не знайшли б достатньо логічного пояснення моїх рішень. Окрім того, я виходив із засновку, що служба безпеки мусила б поцікавитися життєписом людей, які мають служити Україні за кордоном.
Взаємини в посольстві між дипломатами складалися не дуже добре.
Наш так званий консульський відділ — це одна малесенька кімнатка без жодного вікна на 8-му поверсі хмарочоса. У кімнаті два столи, телефон, факс, друкарська машинка і три стільці: один для Кучера, один для Родіонова і один для відвідувача. Коли я приходив, Родіонов сідав на цей третій стілець, і відвідувача вже посадити було ніде. Сейфа не було. Двері кімнати прості, замок у дверях звичайний. Контрольний ключ був у охорони будинку. Після роботи Кучер і Родіонов пломбували кімнату, наклеюючи клаптик паперу з підписом.
Можна було припускати, що канадська охорона будинку чесна і не залізе до кімнати. Можна припускати, що й злодіїв кімната не приверне до себе. І в такому разі гроші можна зберігати у відкритій шухляді письмового столу. А якщо припустити, що один із своїх забере гроші і потім оголосить, що кімнату обікрали? Як тоді доведеш, що було інакше? Ці міркування примусили мене дозволити Кучеру тримати гроші при собі. Разом з тим я віддав наказ, яким зобов’язав вести точний облік видачі віз та всякої іншої консульської діяльності, реєстрацію консульських зборів і систематично класти гроші в банк на консульський субрахунок.
Десь приблизно за місяць від початку діяльності консульського відділу Кучер почав скаржитися, що потік замовлень на оформлення віз дуже великий, і він змушений працювати не до шостої години вечора, а до восьмої, дев’ятої, а часто й до десятої. І потім натякнув, що можна було б, не оформляючи в списку на зарплатню, компенсувати надмірну працю додатковими грішми.
— Ви знали, — сказав я, — на яку заробітну платню йшли працювати в посольство.