— О, це знайома мова — вивчити, перевірити, запустити по колу в різні комісії і ганяти питання аж до нового потопу.
— Ну, а що ж робити?
— Як на мене, то для початку потрібно встановити залізний контроль за всім і всяким добром, що тепер є на українській території, а щодо нашої частки у всьому іншому, то її слід якимсь чином захопити.
— А коли б захопити в Канаді? — в захваті дивиться Павличко мені в очі.
— Я не зупинюся перед цим. Я захоплю, а потім хай скаржаться. Проте, звичайно, подивлюся на місці в Оттаві, що і як можна зробити.
Ми палко потиснули руки, і я вийшов з його просторого кабінету. Отже, подумав я, в разі невеликого скандалу з захопленням будинку Павличко буде на моєму боці. Вже маю двох прихильників: Гуцуляка в Канаді і Павличка тут, в Україні.
Уперше зі Зленком я зустрівся, здається, восени 1990 року у Верховній Раді, куди його запросили для неформального звіту перед депутатами України. Я поставив йому кілька дражливих запитань, аби побачити, як він сприймає ідею самостійної України і як дивиться на перспективу виходу його міністерства з-під влади Москви і встановлення Україною прямих дипломатичних взаємин з іноземними державами.
Тут слід нагадати, що до проголошення самостійності тоді ще було дуже далеко, і позаду нас була лише свіженька Декларація про державний суверенітет, у реальне значення якої парламентська більшість не вірила зовсім! Переважна більшість державних діячів України патріотичної орієнтації, але не вельми сміливої вдачі воліла відповідати на такі запитання не прямо, а словами самої Декларації в тому сенсі, що вони за її реалізацію, отже, за суверенітет України.
Так і Зленко у формально-фактологічному дусі без вияву емоцій відповідав на мої і на всі інші запитання. І в мене склалося враження, що він не буде рватися вперед і на всю силу домагатися самостійності, як чинили ми, але й палиці в колеса не встромлятиме. Швидше всього, що своїми дипломатично-юридичними методами щоденно практичною працею розширюватиме права свого міністерства — і це вже втішало. Українською мовою він говорив добре — ознака, що послуговуватися нею почав не півроку тому. Звідси можна робити висновок, що в часи шаленої русифікації і гоніння української культури він не соромився, що українець. Отже, можна звідси робити ще один логічний висновок — в його свідомості присутня національна гордість. У всякому разі, це добре його відрізняло від Масола, Плюща та багатьох-багатьох інших владоможних чинів, які тільки-но переходили на українську і говорили суржиковою мовою. Після тріумфального референдуму 1 грудня 1991 року і перемоги Кравчука у президентських виборах почалася злива міжнародного визнання незалежності України. Перспектива встановлення Україною дипломатичних відносин з іноземними державами перетворювалася на реальне завдання Міністерства закордонних справ заснувати українські посольства у відповідних державах. Здається, Зленко взявся за це із задоволенням.
Павличко терміново підготував проект закону про дипломатичні відносини України та постанову про дипломатичні ранги, і Верховна Рада уже 31 січня 1992 року (за місяць після референдуму) їх затвердила, чим заклала важливий юридичний підмурок Міністерству закордонних справ для незалежної дипломатії молодої Української держави.
14 травня 1992 року Президент підписав два укази: один про присвоєння мені дипломатичного рангу Надзвичайного і Повноважного посла України, а другий — про призначення Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. Від’їзд до Канади був призначений на 22 травня. Я активізував підготовку до від’їзду.
Попередньо з кількох зустрічей з Корнієнком та Богаєвським я знав, що серйозної концепції відносин України з Канадою ще не встигли створити. Була невелика розробка більше не концептуального, а описового характеру. Це спроба окреслити відносини України як незалежної країни з Канадою з огляду на інтереси України, але це був наш, український підхід. Оскільки взаємини — відносини між двома сторонами, а з другою стороною ще нічого узгоджено не було, то розробка набувала характеру пропозицій однієї, тільки нашої, сторони і, отже, була дещо абстрагованою. Звичайно, Україна мусила спочатку визначній свої пріоритети у взаєминах з Канадою, але збудувати обґрунтовану концепцію двосторонніх відносин можна тільки з урахуванням офіційної політичної лінії Канади щодо України. Канада такої лінії також не мала. Як спроба визначити українсько-канадські взаємини розробка була корисна, але мене вона не задовольняла, і я написав свою, в якій коротко вказував загальні принципи і зосередив увагу на практичних завданнях. На початку травня у Верховній Раді, зустрівши Зленка в урядовій ложі, я виклав йому коротко концепцію діяльності українського посольства в Канаді.