До Оттави прибув новий польський посол пан Тадеуш Дієм. Він мав скласти мені візит ввічливості.
Пан Тадеуш був з колишньої польської опозиції, до комунізму і Москви ставився майже так само, як і я, ми швидко порозумілись і домовилися по змозі координувати нашу діяльність. Говорили ми й про те, що Росія — спадкоємниця Союзу РСР — зобов’язана передати Україні українську частку в майні СРСР за кордоном, частку золотого й алмазного фондів, активів СРСР та іншого добра, створеного з участю українського народу. Переговори міністрів закордонних справ України й Росії з цього приводу можуть тривати до нового потопу. Позитивну роль тут могли б відіграти Віденські конвенції 1978 та 1983 років, які регулюють питання правонаступництва власності, боргів тощо. Ці конвенції були ініційовані Радянським Союзом і мали на меті створити міжнародно-правову базу для претензій колишніх колоній до своїх метрополій згідно з міжнародним цивільним судочинством. Радянський Союз таким способом збирався завдати нищівного матеріального удару Англії, Франції та іншим своїм капіталістичним ворогам. Західні держави не підписали конвенції, і вони не набули чинності. Тепер геополітичні обставини змінилися. Потрібно небагато голосів, щоб конвенції набули чинності, і тоді колишні республіки Союзу РСР вже не проситимуть Москву виділити їм їхню частку, а вимагатимуть її на підставі міжнародного права. Думаю, що в цьому зацікавлені й країни колишнього Варшавського договору. То чи не міг би пан посол схилити уряд Польщі підписати згадані конвенції, запитав я пана Дієма.
— Сама ідея, — відповів він, — мені подобається. Неодмінно ознайомлюся зі змістом конвенцій. Не можу сказати, як вчинить уряд Польщі, але порушити це питання варто.
Ми гречно попрощалися. Я був задоволений, що на посаді польського посла в Оттаві виявився цей чоловік. Він, ясна річ, відстоюватиме інтереси Польщі, але там, де це не суперечитиме її інтересам, ми будемо знаходити можливість доброго порозуміння, а може, й практичної координації зусиль.
Посольство докладало певних зусиль у напрямі створення в Києві інституту менеджменту. Ця ідея виникла зі співпраці з керівництвом «Таск Форс» і під час зустрічі у серпні 1992 року з Ігором Ба́раном, Володимиром Пилипчуком і Орестом Новаківським.
На 20 жовтня було призначено важливу зустріч у Канадському бюро міжнародної освіти. Від посольства на зустріч я запросив Б. Біляшівського. З канадського бюро було п’ять осіб, у тому числі Ігор Ба́ран, Гудінгс і Фокс. Сумнівів щодо доцільності створення інституту менеджменту в Києві вже не було. Мова йшла лише про розміри фінансування, адміністративне керівництво, програму і строки навчання, використання фахівців.
Наші канадські колеги знову просили надавати більше інформації про потенційні можливості України для розширення ділових контактів. Дещо в цьому напрямку вже робилося. Перший секретар з економіки і торгівлі, науки і технологій доктор економіки Олександр Шандрук уже створив групу ентузіастів, яка готувала до видання інформаційний журнал. В основному він подаватиме відомості економічного характеру, проте вміщуватиме й іншу важливу інформацію з України.
У середу генерал-губернатор влаштував прийом у своїй резиденції. Посли мали взяти участь у церемонії вручення канадських державних орденів людям, що найбільше прислужилися батьківщині у різних галузях їхньої діяльності за минулий рік.
* * *
24 жовтня відбулася зустріч з послом Франції паном Альфредом Стефер-Геларжів. Його цікавило ставлення українського уряду до ядерної зброї, натомість мене цікавило, чому Захід намагається роззброїти Україну і допомагає озброюватися Росії. В основному ці дві теми й були предметом нашої годинної розмови.
Наприкінці жовтня я отримав з МЗС України факсолист про відкликання Родіонова й Кучера до України. Звістка ця застала їх зненацька, бо вони були впевнені, що відкличуть мене, а не їх. Я звелів купити для них та їхніх сімей авіаквитки на 4 листопада, написав наказ про звільнення їх з посад та про створення комісії для прийняття справоведення, печаток, грошей, техніки й меблів.
Мій виступ на конгресі КУКу турбував багатьох, а найбільше Ярослава Білака, який головував на конгресі. Він прийшов до українського посольства, щоб поділитися думками. Відбулася щира, відверта розмова.
— Чому ви, керівники української діаспори, — запитав я, — не допускаєте ротацію керівних кадрів?