— Якби ми допустили ротацію, — відповів Білак, — то з часом на чолі організації з’явилися б люди з різними поглядами. Діапазон світогляду розмився б, і поступово ми мали б організації, що називались би українськими, але насправді сповідували б бозна-яку ідеологію. Дотримуючись жорстких правил, ми хотіли зберегти непорушним основне ідейне спрямування. А взагалі, пане посол, ви маєте слушність. Те, що ви говорили вголос, кожен зосібно думає, а вголос не наважується сказати.
— Чому?
— Десь у глибині душі ми усвідомлюємо, що є сила, могутніша від нас, — канадське оточення. Ми знаємо, що воно нас перемагає. Ми знаємо, що воно нас переможе. Кожна людина знає, що помре, але вона до останнього часу живе надією на життя. Мало людей накладають на себе руки тільки через те, що однаково помирати. Людину стримує надія. І ми виробили модель оптимістичної поведінки. Не маючи змоги подолати тиск канадського оточення, ми не аналізували наш відступ. Оптимістична поведінка давала нам можливість проводити різні фестивалі, підтримувати українство одне в одному, і цією зовнішньою активністю гальмувати асиміляцію.
— Ви пішли шляхом слабких людей: замість глибоко аналізувати явища асиміляції, ви їх просто зігнорували.
— Я не погоджуюся з вами, — заперечив Білак, — народ складається не з філософів і таких борців, як ви. Народ складається з простих людей. І якби ми нашим селянам сто років тому сказали: хочете чи не хочете, а всі ми тут станемо англомовними канадцями, і не буде тут примусу над українською мовою, наче в Московщині, але з наших власних потреб ми заговоримо по-англійському і поступово забудемо рідну мову, то асимілювались би українці не за сто років, а значно швидше. Ми діяли на тому рівні, на якому нашим людям було все зрозуміле: церква (греко-католицька і православна), хори, танцювальні колективи продовжували плекати національний одяг, оздоблювали хати й квартири рушниками, вишивками, національною керамікою, організовували навчання дітей рідної мови в українських класах, створювали бібліотеки при хатах-читальнях, світлицях, церквах, відкрили наукові заклади для розвитку гуманітарних наук, створили різні громадські організації й кілька політичних партій.
— Це все дуже добре, але що потім сталося?
— Сталося ось що. Люди, які створювали організоване життя, — вони ж здібні організатори, промовці, розумні люди. Після Другої світової війни вони консолідувалися в нашу діаспорну еліту. Ця діяльність стала для неї професією. На печатках це й добре. Але за якийсь час підросла молодь. Молоді люди хотіли посісти керівні посади, але попередні авторитети були випробувані. Їм люди вірили, і їх знову обирали. При цьому важливо додати й таке: молода людина здобула освіту в Канаді, мовою володіла вільно, і вона була підготовлена до праці в канадському середовищі. Провідне місце в українських організаціях — це для них одна з альтернатив. Зовсім інше для старшого покоління провідників — у них не було альтернативи. Будь-які збори, переобираючи керівника, думали й про те, а куди піде той, кого скинуть з посади, як він зароблятиме на хліб?
— І від того встановилася традиція не міняти провідників упродовж десятиріч?
— Так, і це призвело до того закостеніння, про яке ви справедливо говорили на конгресі КУКу. Ось чому професіоналісти створили свою організацію за межами КУКу. Ініціатива створити товариство сприяння українському РУХові вийшла також не від КУКу. І хоча Гуцуляк підкреслено коректний до КУКу і готовий з ним співпрацювати, однак співпраця не дуже виходить. На конгресі я проводив лінію старого керівництва, проте я цілком переконаний, що нашій українській молоді слід створити свою окрему від КУКу молодіжну організацію.
— Дуже приємно мені це чути, — сказав. — Треба було б дати молоді висловитися на конгресі і запропонувати створити молодіжну організацію.
— Мабуть, тоді ця ідея ще не визріла.
— То запропонуйте її зараз, якщо вона уже визріла.
— Треба подумати…
Ми попрощалися значно тепліше, ніж при зустрічі.
* * *
30 жовтня я з дружиною вилетів до Торонто на конгрес Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО). Оселилися в пані Євгенії Пастернак, директриси й опікунки пансіонату для людей похилого віку. Пані Пастернак, доктор, відома на всю Канаду — за свою благодійницьку діяльність вона нагороджена найвищим орденом Канади.
31 жовтня на конгресі СФУЖО мені представили чимало видатних особистостей українського жіночого руху з багатьох країн світу.