Але що означає жити, не торкаючись тих меж, за якими залишаються не лише люди, але також боги й тварини? Це питання завжди непокоїло і лякало людину, і навіть сьогодні є її найпотаємнішою тривогою.
Заратустра любив змію; вона була для нього найрозумнішою твариною. Тут він не міг мати на увазі емпіричну змію, не ту тварину, відому анатомам та біологам та описану ними. Він мав відчувати якусь іншу мудрість та іншу істоту, ніж та, що трапляється у природі.
У змії живе хитрість і мудрість матері-Землі, але не більшою мірою, ніж у будь-якому іншому створінні. Тут годі знайти пояснення тому остраху й шані, які надавали змії на Сході й Заході, — ранг, що підносить її над головами богів та королів або вказує на підніжжя хреста. Все це не може пояснити жах мандрівника — хай який він мужній і розумний, — коли під його ногами розгортається спіраль цієї тварини.
Тут має діяти щось інше й сильніше, що у вигляді відкритої таємниці зберігає аж до наших часів свою безпосередню несподіваність.
Якщо ми порівняємо цю несподіваність із ефектом від мистецького твору, то через редукцію вона впливає на первинну форму, яку ми називаємо плетивом. Це не первинна потенція, а потенція, яка шляхом еволюції стилізована у бік спрощення, вона захоплює і жахає. Кінцівки, що виокремилися вже давним-давно, знову приросли до тулуба; залишилися самі лише сліди в анатомії. У сенсі розвитку джгутикові, щетинкощелепні, міногові є більш первинними. Деякі з цих істот, такі як спірохети, є незрівнянно небезпечнішими.
Отже, в образі змії ми маємо перед собою маску, проте надзвичайно вдалу маску. Доказом цьому є те значення, яке з прадавніх часів надавалося змії. Вона є твариною бога смерті, але також Асклепія — створінням, в якому отрута поєднує обидві потенції: смертельну й лікувальну. У дуже різних народів, розділених простором і часом, зі змією поєднується земля як первинна сила. З неї починаються і нею завершуються перетворення.
Маска у просторі: нас лякає та ощасливлює те, що ми передчуваємо. Ми дослухаємося; звучання проникає наскрізь. Кожен твір мистецтва повинен мати щось від цієї проникливості; те, що він зображає, є уявою. Якщо він не дає чогось більшого, ніж відображення, нічого такого, що є проникливим звуком чи пронизливим світлом, тоді це просто порожня гра (leeres Schauspiel), суто маска: в цьому полягає головний закид до реалізму, зокрема й до реалізму, який практикується сьогодні в зоології.
Маска в часі: коли змія на наших очах скручується й розкручується, то тут є більше, ніж просто епізодична зустріч, що скоро мине. У цьому сенсі історична подія подібна до твору мистецтва — вона діє разом з чимось іншим, відмінним від ефемерного, від правди й кривди, від дії й страждання в його часовому зображенні. Толстой: Наполеонові під час російської зими належала найменша міра свободи волі. Клемансо: людиною, яка найменше знала про саму справу, був Дрейфус. Тобто він бачив лише епізод, який завершився реабілітацією. Сюди належить також зведення порахунків з особами, які завдали неймовірних збитків. Те, що їх убивають, належить до порядку, але не відновлює порядку. Вже саме обрахування збитків призводить до похибки мислення.
Сила вчинків і витворів мистецтва спирається не на те, що щось відбувається, а на враження «ніби щось відбулося». Все це має вивести нас за межі часу і простору. З цього відходить будь-яке наближення. Повія, яка презентує себе у вітрині портового міста, знає і хоче, щоб щось відбулося. Але вона мусить створити враження, хоч як убого це виглядає, «нібито» щось при цьому станеться. Тоді як усе обмежується маскою, сутим зображенням, реалістичним актом. Якщо тут має відбутися щось більше, то його мусить додати сам клієнт.
Дівчина працює, як ловчиня змій, але самій змії нічого не хоче віддати.
У змії лякає не так отрута, заціпеніння, відсутність кінцівок. Тут радше здається, що на якусь мить ворухнулося плетиво. Життя і смерть перемішуються, ґрунт стає непевним. У кожній випадковій загрозі криється велика, єдина небезпека.
У цьому сенсі змія є межовим знаком — і далеко не останнім. Її вигляд збуджує первинні спогади поряд із плетивом, в якому переплавляються всі відмінності, зокрема й відмінності між життям і смертю. Поволока стає тоншою, безбарвнішою. Старі лікарі вважали надійним провісником смерті, коли вмирущий починав «вискубувати вовну».