Як соціально-політичний рух, своєю організацією, діяльністю й методами націоналізм загалом не відрізняється від інших рухів, за винятком однієї особливості: соціально-політичний рух надає виняткового значення культурному розвиткові й представленню. Ідеології націоналізму потребують заглиблення в національну культуру — нового прочитання своєї історії, відродження рідної мови за допомогою мовознавства й лексикографії, розвитку своєї літератури, а надто драматургії й поезії, відновлення національних мистецтв та ремесел, а ще своєї музики, особливо народних танців і пісень. Саме це й пояснює пов’язане з націоналістичними рухами неодноразове культурне та літературне відродження й численні різновиди культурної діяльності, до якої спонукує націоналізм. Промовисто, що націоналістичний рух починається не з мітингів протесту, заяв чи збройного опору, а з появи літературних товариств, історичних досліджень, музичних фестивалів та часописів, присвячених культурі — вид діяльності, що її Мирослав Грох (Miroslav Hroch) розглядав, як обов’язкову початкову фазу становлення й поширення східноєвропейських видів націоналізму, а також багато пізніших націоналізмів колоніальної Африки й Азії. Ось чому «гуманітарні» інтелектуали — історики й мовознавці, художники й композитори, поети, письменники-романісти й кінорежисери — зазвичай непропорційно представлені в рухах націоналістичних та відродження нації (Argyle, 1969; Hroch, 1985)[3].
Мова й символізм націоналізму потребують більшої уваги, тому вони й траплятимуться чи не весь час на сторінках книжки. Та попри значний збіг із символізмом, мову чи дискурс націоналізму годі розглядати окремо, адже вони надто пов’язані з його ідеологією. Справді, головна ідея характерної мови націоналізму утворює основний складник його центральних доктрин і типових ідеологій. Тому, я розглядатиму цю понятійну мову в розділі 2, повністю присвяченому ідеологіям[4].
Символізм націоналізму, з іншого боку, виявляє таку закономірність у всьому світові, що ми можемо вивести її безпосередньо з його ідеологічної структури. Національний символізм перш за все характерний своїм усеохопним об’єктом, нацією, а вже потім дійсністю та образністю її особливостей. Починати слід з колективної власної назви. На думку націоналістів, як і на переконання розсварених веронських родин, «троянда з іншим іменем не пахнутиме так солодко», — а надто про це нагадала недавня суперечка стосовно назви Македонії. Прибрана або залишена з минулого власна назва покликана відбивати національну виразність, героїзм і усвідомлення спільної долі, а ще відродити ці риси в представників нації. Те ж саме з державним прапором та гімном: колір, форма й малюнок, а також текст і музика виражають щонайхарактерніші ознаки нації, а проста форма й ритм мають викликати почуття чіткого усвідомлення унікальної історії і/або долі в конкретного населення. Для стороннього ока це не має великого значення, адже йому різниця між більшістю прапорів видається щонайменшою, а тексти гімнів виявляють обмеженість тем. Тоді, що ж має якнайістотніше значення, викликане такими ознаками держави, для представників нації? Поза сумнівом, кожна нація пишається власною столицею, національними зборами, монетарною системою, паспортами й кордонами, подібними церемоніями вшанування полеглих за націю, неодмінними військовими парадами й присягами, а ще власною консерваторією, академією мистецтв і академією наук, національними музеями й бібліотеками, національними пам’ятками й воєнними меморіалами, національними видами відпочинку, святами тощо. Нестача таких символів виявляє серйозну національну ваду. Усе це схиляє до думки, що символіка нації набула власного життя, спертого на всесвітню подібність, і є рушієм національної виразності та рівності у візуальному й семантичному «світі націй». Пишнота національних символів править тільки за відбиток, втілення й зміцнення граничної окресленості нації, а ще прагне об’єднати своїх представників за допомогою загальних образів спільної пам’яті, мітів і вартостей[5].
Звичайно, національну символіку, як і націоналістичні рухи, не можна відривати від ідеології націоналізму, його останнього й головного значення. Ідеологія націоналізму покликана надати силу й напрямок як символізмові, так і рухові. Завдання соціально-політичного руху визначають не тільки його діячі й діяльність, а ще й основні ідеали та принципи ідеології. Так само, характерні символи й мова націоналізму сформовані тією роллю, яку вони відіграють у розвиткові й пробудженні ідеалів нації, а також дальших завдань, встановлених націоналістичною ідеологією. Отже, саме вона й має надати нам початкове робоче означення терміну «націоналізм», адже його зміст визначають ідеології, що ставлять націю в центрі своїх інтересів і завдань, та відрізняють націоналізм від решти подібних ідеологій (див. Motyl, 1999: розд. 5).
3
Про стратегію й тактику націоналістичних рухів див. Breuilly (1993) та Esman (1994). Націоналістичні завдання й тактику недержавних націй Заходу досліджено Guibernau (1999).
4
Про аналіз націоналізму, як загалом дискурсивне утворення див. Calhoun (1997); див. також Brubaker (1996).
5
Через брак загального дослідження національної символіки, дуже цінні есеї Hobsbawm and Ranger (1983) та праці Mosse (1975 і 1990). Див. також Hedetoft (1995: Part І, розд. 4) та есей у неперевершеному виданні про «пам’ятні місця» Франції за редакцією Nora (1997—8, особливо Vol. III).