Любомир Криж не був дурнем. Він учився в Празькому університеті. Доучувався в Берліні. Після завершення освіти наводив на свою «ученість» лиск у Парижі. Кілька років, нестримно розтринькуючи спадщину батька, мандрував по Південній Америці, по африканському узбережжю. Довгий час блукав по Мексіці. Повернувся на батьківщину тридцятирічним холостяком і, збудувавши собі дім на вулиці Масарика (тепер Гвардійська), оселився в ньому з сестрою і вже ніколи більше не виїжджав за межі Прикарпатської Русі, як у ті часи в старій Чехословаччині зналося Закарпаття. В Яворі його знали як знавця європейських і американських мов, як фанатичного збирача художніх виробів з дерева, як пристрасного книголюба і як скромного, без усяких претензій активіста культурного фронту. Добровільно відмовляючись від усякої платні, він читав лекції в явірському будинку культури з історії Закарпаття, Чехії та Словаччини, з стародавнього мистецтва Мексіки. Він був ініціатором виставки, організованої в Яворі: «Верховинські різьбарі по дереву». Все це знав майже кожен яворянин. І тільки одному Файну був відкритий другий, таємний бік життя Любомира Крижа. Вихваляючи в своїх лекціях «рідне Радянське Закарпаття», він ненавидів його і всією душею прагнув туди, де колись марнував молодість, — в екзотичні готелі Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айреса, в Рим, що кишів туристами всього світу, в жарку Мексіку, на святковий Лазурний берег. Прикутий до Явора, він у думках продовжував блукати шляхами Старого і Нового Світу, коротаючи свої дні і ночі на верхніх палубах пакетботів, у барах, парках, на пляжі, за гральним столом, у компанії іспанських танцівниць, закохувався, розтринькував гроші, ранкову зорю зустрічав на тихоокеанському узбережжі, а вечірню — на атлантичному. Вдаючи, ніби цілком задоволений зарплатою продавця книжкового магазина, він нишком витрачав на себе в десять разів більше, ніж одержував. Влітку і взимку його бачили в Яворі в одному і тому ж поношеному, глянсуватому від старості костюмі, в грубих черевиках, у чорному, застарілого фасону, часів Масарика, капелюсі, старому пальті. Але в аргентінських кофрах, зроблених із шкіри буйвола і схованих у тайнику, Криж тримав про запас, сподіваючись на кращі дні, новенькі, пересипані нафталіном візитки, фланельові піджаки усіх барв, кілька дюжин білосніжних сорочок і великий набір взуття з справжньою маркою «Батя». Набувши репутацію безсрібника, він мав не одну тисячу прихованих американських доларів, англійських фунтів і швейцарських франків — найбільш стійкої валюти, яка забезпечувала йому «воскресіння з мертвих» в перший же день, як Закарпаття перестане бути радянським, частиною України. Підносячи прилюдно до небес «мир і радянську владу», він мріяв про війну, чекав приходу до Явора переможців-іноземців. Зовні тихий, лагідний, нездатний ніби мухи образити, дуже привітний, ввічливий, доброзичливий до сусідів і співпрацівників, він ладен був за добру плату, якщо це могло бути безкарним, повісити, застрелити, замучити будь-яку людину. І рідної сестри не пожаліє — дали б тільки достатньо грошей. Продажність поруч з хитрістю і удаваністю — головні, все визначаючі риси Крижа. Він торгував усім, що можна було продавати: рідним Закарпаттям, правдою, совістю. Файн дуже добре знав багате шпигунське минуле Крижа. Вперше його завербував один з діячів Сюртє Женераль[4], прикомандирований до штабу Еніке, який командував білими арміями, створеними Антантою після першої світової війни. Пізніше, в двадцятих роках, Криж служив англійцям, не залишаючи, однак, своїх перших хазяїв. Потім його перекупив за вищу плату «Бізон» — Крапc. А тепер?.. Де гарантія того, що хитрий, спритний, наскрізь брехливий Криж не переметнеться до нового хазяїна за вищу плату?
Піднявши руку, щоб постукати у вікно, Джон Файн не міг не подумати проте, якій людині вручає свою долю.
До сьогоднішнього дня керівник «Тиси» жодного разу не зустрічався із своїм резервним агентом на кличку «Хрест». Він керував ним тільки на відстані, через зв'язківців і загиблого резидента Дзюбу. Однак це не заважало йому добре знати Крижа в обличчя — по фотографіях. Зустрівши його на вулиці, навіть у великому натовпі, він одразу впізнав би свого агента. Але Криж, коли перед ним з'явиться «пред'явник цього», не догадається, хто він такий. «Хрест» не знав свого шефа — ні його обличчя, ні справжнього прізвища, ні якихось особливих прикмет. Він був відомий йому через Дзюбу тільки як «Чорногорець».