Куди й чого вони йдуть? Мабуть, просто так, нікуди і ні по що. Не сидиться їм зараз удома. Вийшли, щоб похвастати своїм щастям, щоб подивились на їхню вроду добрі, незаздрісні люди.
Зубавін відірвав погляд від молодих верховинців і одразу ж звернув увагу на кирпатого, з неголеним і дуже опухлим, неначе обмороженим, обличчям парубка. Одягнений і взутий він був по-буденному, навіть трохи убого: стара свитка, перешита, як видно, з батьківської, ношені постоли, гостроверха, з витертого смушку шапка. На спині парубка був прилагоджений новий кошик, з якого виглядала червонодзьоба голова чубатого гусака. Вирізнялася ця людина серед натовпу ще однією деталлю: комір її свитки був піднятий. Навіщо? Адже ні дощу, ні вітру.
— Цікавий хлопець! Часто він повз вас на базар прямує? — спитав майор залізничника.
— Уперше бачу. Він не тутешній: нашим вітром і сонцем не підсмалений, білошкірий. І спорядження теж не тутешнє.
— Яке спорядження? — зацікавився Зубавін.
— Бочкори[1], свитка і шапка. Я всіх наших, що живуть нагорі і внизу, знаю — не було серед них такого.
Намацавши в кишені рубчасту рукоятку пістолета, Зубавін рвучко розчинив двері будки і підійшов до шлагбаума.
— Громадянине, ваші документи! — тихо, але твердо сказав він.
— Пожалста!..
Але Зубавіну вже не треба було заглядати в паспорт. Це «пожалста», перекладене з іноземного, яке механічно, мимоволі зірвалося з язика, остаточно переконало Зубавіна, що він не помилився.
В будці парашутиста обшукали. З його кишень повиймали скорострільний беззвучний пістолет, дві гранати, тугу пачку сторублівок і схему головної карпатської залізничної магістралі. В кошику була портативна радіостанція і дві коробки з запасними патронами до пістолета. Обшук завершився тим, що Зубавін витягнув ампулу з ціанистим калієм, зашиту в комір сорочки затриманого.
— Терорист?
Парашутист злякано і протестуюче захитав головою:
— Ні, ні! — Помовчавши, він додав: — Лише диверсант.
— Лише… — Зубавін посміхнувся самими очима. — Це теж немало. Сам ішов?
— Сам. Пане майор, я все розповім. Я мав завдання…
Зубавін обірвав диверсанта, що каявся:
— Потім розповісте, у відповіднішій обстановці…
— Нічого, я можу й зараз. Я мав завдання…
Не слухаючи диверсанта, Зубавін підійшов до нього, рішучим жестом опустив комір домотканої свитки, подивився на зарослу рудуватим волоссям потилицю:
— Навіщо піднімав?
— У вас голять шию, а я…
— Зрозуміло. Виходить, схибили ваші маскувальники… Хто вас споряджав? А проте, потім…
У машині парашутист уже не намагався сповідатися. Він мовчав, похмуро, але й не без цікавості, як помітив Зубавін, роздивлявся околиці Явора і вулиці, заповнені народом. «Він тутешній», вирішив Зубавін. Машина зупинилася перед ажурними литими ворітьми міськвідділу Міністерства внутрішніх справ. Парашутист знову пожвавішав:
— Пане майор, не забудьте, що я не чинив опору. Мав зброю, але не застосував.
— А хіба це має яке-небудь значення? — серйозно спитав Зубавін.
— Боже мій! Аякже! Має! Величезне, — переконано сказав парашутист. — Якби я чинив збройний опір, — я б одержав одну міру покарання, тепер же — іншу. Чи не так?
Зубавін промовчав.
Машина повільно в'їхала у просторий двір, вимощений великими булижниками.
— Пане майор, — бубонів парашутист, я ішов прямо до вас. Здатися. Повірте, я давно, коли вони мене вирішили послати сюди, надумав здатися. Я ненавиджу їх. Вони украли в мене молодість…
Зубавін відчинив дверці машини і жестом запропонував парашутистові виходити.
Диверсант спритно зіскочив на булижник, між яким пробивалась весняна травичка. Він запобігливо дивився на свого конвоїра, намагаючись відгадати наказ раніш, ніж він буде сказаний. Разом з тим він злодійкувато позирав на всі боки: на високі дворові стіни, повиті старим плющем, на двоповерховий будинок з великими вікнами.
— Що, знайома обстановка? — Зубавін усміхнувся.
Парашутист ствердно кивнув головою.
— Тут раніше був мадьярський банк, — сказав він.
Піднявшись до себе в кабінет, Зубавін відчинив кватирку, зняв плащ, картуз, витер хусточкою мокре чоло.
— Роздягайтесь, — сказав він у бік парашутиста.
Той нерішуче тупцював посеред великої кімнати, на краю килима.
— Роздягайтесь, кажу, сідайте.
Парашутист сів. Його чуйне вухо було весь час насторожі: коли ж, нарешті, в голосі радянського майора забренять владні нотки, почується перевага, презирства?