— І місяця б тобі, братіку, невистачило. Щасливі днів не рахують. Як вона, твоя молода господиня, величається?
— Клавою досі звали, — соромливо посміхнувся артилерист.
— А тебе?
— Грицьком. Григорій Воловик.
— Гриша, значить. А мене — Іваном. Іван Бєлограй. — Кларк дістав кисет з махоркою. — Кури, Григорію батьковичу, найкращий засіб від нудьги.
Артилерист зробив самокрутку, припалив і, глибоко затягнувшись, крізь дим дружелюбно подивився на співбесідника:
— І давно ти демобілізувався?
— Недавно. В цьому місяці.
— А де служив?
— Та-ам. — Кларк кивнув на захід. — В окупаційних військах.
— І куди ж тепер?
Кларк зніяковіло опустив голову, насунув на очі картуз.
— Шлях мій прямий, а от не знаю, що вийде, — відповів він ухильно. — Словом, сліпий сказав: побачимо.
— А все ж таки куди націлився? — цікавився артилерист.
— Та так, є на землі один заповітний куточок! — Кларк підвів голову, підморгнув. — Націлився я, братіку, на колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську вулицю, на будинок 92, де проживає Терезія Симак. Чув? Тере-зія!…
Похмуре обличчя старшини-артилериста поступово прояснилось.
— І ким же вона тобі доводиться, ця сама Терезія? — спитав він з деяким лукавством. — Тіткою? Бабкою?
— Ще й сам не знаю, по правді тобі сказати. Поки що мрії великі.
— Чого ж ти сидиш тут, а не біжиш до неї? — здивувався артилерист.
Демобілізований старшина з тугою подивився на темне нічне вікно:
— Радий би в рай, та гріхи не пускають… — Він помовчав і серйозно додав — Куди підеш серед ночі? Місця малознайомі, ще теє… той… на кордон наштовхнешся. Почекаю краще до ранку. — Він. постукав нігтем по скельцю годинника. — Ну й час же повільно тягнеться! Чаю випити, чи що? Пристанеш до компанії, друже?
Артилерист вивернув кишені шароварів:
— Не підхожий я для тебе компаньйон.
— Дарма, пішли.
Кларк схопив за руку старшину і потягнув його за собою.
Піднімаючись крутими відкритими сходами на другий поверх, де містився ресторан, він допитливо і обережно, не обертаючись, косив очима: чи не привернув він до себе увагу? Ні, наче ніхто не стежив за ним.
У просторому залі ресторану було багатолюдно. Вони сіли за вільний столик, замовили горілку, пиво, закуску.
Пили і їли повільно: «демобілізований» весь час розповідав, яка в нього Терезія, як і коли він її покохав, як вирішив їхати до неї, а старшина-артилерист тільки слухав, схвально підтакуючи і сумно посміхаючись.
Кларк говорив з таким захопленням, так пожирав очима свого співбесідника, що, як здавалося збоку, нічого не бачив і не чув навколо себе. Насправді ж він ні на мить не втрачав влади над собою, безперестанно контролював кожну людину, що була у великому залі: чи не зацікавився хто-небудь ним? Іншим Кларк і не міг бути на радянській землі. Постійна настороженість — це тепер його звичайний стан. Він, як людина таємного життя, весь час повинен бути впевнений, що бездоганно виконує свою роль, не викликаючи жодної підозри.
За сусіднім звільненим столиком з'явився новий відвідувач — молодий хлопець у чорній форменій шинелі, з білим металевим паровозиком на новому, вдало зробленому і старанно вичищеному картузі. Кларк призвичаєним оком встиг помітити й інші важливі прикмети хлопця: русявий кучерявий чуб, що вибивався з-під лакованого козирка, яскравий опік рум'янцю на щоках, виголене підборіддя, сяючий погляд. Кожна людина, що потрапляла в поле зору Кларка, зразу ж викликала в нього першорядної ваги запитання: хто ти і що ти? Боятися тебе треба, запобігати перед тобою чи добиватися дружби? Якщо об'єкт не викликав побоювань, Кларк одразу ж, за звичкою прикидав: «А чи не можна, голубчику, мати з тебе якусь користь?»
Попиваючи густе березневе пиво і не припиняючи розмови з артилеристом, Кларк думав про молодого залізничника. За спостереженнями Кларка, хлопець недавно, можливо, тиждень тому, якщо навіть не вчора, одержав право на самостійне водіння паровоза. Цим і пояснюється його парадний вигляд і поява у ресторані. Святкує. Офіціантка називає його на ім'я — значить, він місцевий, яворянин.
«Щасливі люди великодушні, — посміхнувся сам собі Кларк, — вони довірливі і раді кого-небудь пригріти своїм добрим крилом. Що ж, почнемо атаку». Кларк підвів голову і ніби ненароком зустрівся поглядом з молодим залізничником. — Через хвилину він зробив те ж саме, але на цей раз уже посміхнувся очима. Ще через хвилину він підморгнув сусідові по столу і сказав сп'янілим голосом:
— За тих, хто вийшов на самостійний шлях! За тебе, механіку! — додав Кларк і підняв кухоль.