— Сліпий? — швидко спитав Зубавін. — З шапкою?
І з цього запитання, з інтонації і виразу обличчя Василь Гойда зрозумів, чим саме цікавиться його друг і начальник.
— Напівсліпий, — поправив себе Гойда. — В руках — капелюх. Він без поводиря приходить на Кіровську і самостійно іде додому.
— Де він живе?
— В протилежному кінці Явора. Здається, на Гірській вулиці.
— Все. Іспит закінчено, товаришу лейтенант! У нас є підстави підозрівати, що цей жебрак, на прізвище Батура, служить ворожій розвідці. Нашу підозру треба підкріпити незаперечними фактами. Ця справа доручена вам, лейтенант Гойда. Стежте за ним, вивчайте, з ким і які він має зв'язки. Від усіх інших обов'язків я вас звільняю. Відповідайте тільки за Батуру. Запитання будуть?
— Все ясно, товаришу майор.
— Так уже і все? Розкажіть, як будете діяти.
— На розі Кіровської живе Олекса Сокач. Його квартира на другому поверсі. Двоє її вікон знаходяться саме…
— Все зрозуміло. — Зубавін потиснув руку лейтенанта. — Про результати доповідайте щоденно.
— Слухаю.
Вийшовши від Зубавіна, Василь Гойда одразу ж попрямував на Кіровську.
Він зробив це без усякого риску привернути до себе увагу Батури. Той звик бачити його тут і добре знає, що сюди його приводить дружба з Сокачем.
Напівсліпий старий з поношеним капелюхом у руках стояв, як звичайно, на розі, в тіні вже зазеленілого каштана, спираючись сутулою спиною на його масивний стовбур. Попелясто-сиве волосся було акуратно підстрижене, старанно зачесане, щоки і підборіддя виголені до синяви. Темну жилаву шию відтіняв старомодний, твердий, трохи пожовклий комірець, пов'язаний галстуком. На плечах Батури було чорне, вже добре потерте демісезонне пальто, з-під якого виглядали старі, з обтріпаним низом штани. Грубі стоптані черевики довершували маскарад «Інтелігентного» жебрака.
Гойда порівнявся з Батурою. Старий мовчки виразно потрусив капелюхом: подайте, мовляв, що можете. Василь порився в кишені, дістав срібло, кинув його в чорний капелюх і пройшов мимо. Раніше Василь не дуже-то уважно придивлявся до жебрака. Сьогодні старий здався йому особливим. Лише дві чи три секунди Гойда дозволив собі постояти перед напівсліпим, але добре встиг роздивитися його. Вузький, плоский, без жодної зморшки, наче кістяний, лоб обтягала тонка пергаментно-жовта шкіра. На вдавлених скронях проступали голубі жилки. Очі прикриті набряклими, безвійними повіками. Ніс сухий, хрящуватий, з глибоко вирізаними ніздрями. В кутках безкровного, по-старечому запалого рота темніли глибокі складки.
Василь Гойда завернув за ріг і зник у першому під'їзді. На другому поверсі, перед дверима квартири № 3 він віч-на-віч зустрівся з матір'ю Олекси Сокача Ганною Степанівною, сухенькою, сивоволосою, передчасно постарілою жінкою. В її руках був великий кошик. Ганна Степанівна, як видно, зібралася на ринок або в-магазин.
— Здрастуйте, тьотю Ганю!
— Здрастуй, Васильку!
— Як ваше здоров'я, тьотю Ганю?
— Спасибі! Скриплю. А ти як живеш?
— А як живе легінь?[3] — Гойда молодцювато постукав у свої груди кулаком. — Краще за всіх!
— Не всі легіні живуть так щасливо, як ти… — Ганна Степанівна зітхнула, і в її чорних, глибоко запалих очах з'явився сумний вираз. Помовчала, перебираючи тонкими сухими пальцями китиці хустки, накинутої на сиве волосся. — Мій Олекса — теж леґінь, а живе, як нещасний удівець, працює та хліб жує, спить та читає. В кіно перестав ходити, не гуляє. Навіть сміятись розучився. Все думає, думає… Скажи хоч ти мені, Василю: що з ним трапилось?
Гойда поглянув на замкнені двері:
— Вдома Олекса?
— У відрядженні. Позавчора поїхав до Львова. Новий паровоз одержує!
— Що ж, тьотю Ганю, можу сказати. — Гойда знову подивився на замкнені двері. — Незручно отак, стоячи на східцях, розмовляти. Може, до хати запросите?
— Ходімо.
Ганна Степанівна відчинила двері, пропустила гостя вперед, кинула кошика і, знявши з голови хустку, сіла на стілець.
— Ну, розповідай! Розповідай, Васильку, — попросила Ганна Степанівна.
Голос у неї був тихий, трохи глухуватий.
Гойда підійшов до Ганни Степанівни, сів поруч неї, обережно погладив її густе біле волосся, зібране на потилиці в тугу корону.
— Не хвилюйтесь, тьотю Ганю. Все владнається.
— Розповідай!
— Ви, звичайно, знаєте, — почав Гойда, — що Олекса і Терезія великі друзі?
Ганна Степанівна кивнула, її зморшкуваті губи міцно стулилися, а навколо очей різкіше позначилися зморшки.