Помітивши розгублений вираз на обличчі хлопця, вона додала:
— Друк, набір, редагування…
Він спробував заперечити, але вона підвелася, чим змусила його замовкнути, схопила за руку і потягла до дверей, пояснюючи:
— Ніхто зараз нічого не читає. Або ми закриваємо наші книгарні, або поводимося, як повії…
Ідучи звідти в розпачі, Фарід втішав себе тим, що той, хто по-справжньому зацікавиться його книгою, говоритиме з ним інакше.
Він піднявся сходами на п’ятий поверх. Його долоня спітніла так, що залишила темну пляму на червоній обкладинці зошита. Аведіс, власник видавництва «Дім шедеврів», пояснив йому гучним голосом із вірменським акцентом: мовляв, вибачте, але він спеціалізується тільки на виданні «старомодних» книжок, таких як «Запашний сад», «Дарунок нареченим», оригінальна еротична версія «Казок тисячі й однієї ночі», тобто на найбільш популярних серед жінок. Аведіс підморгнув йому, розраховуючи на розуміння, але Фарід Абу Шаар пішов, навіть не усміхнувшись.
Ще один видавець, якому власне авто правило за офіс, призначив зустріч у кав’ярні. Стрімко увійшовши, у чорних окулярах, він відкрив ноутбук перед собою на столі і сказав, що цікавиться електронними виданнями. Фарід вибачився і відповів, що хотів би, аби книга була паперова. Видавець встав і розчинився в повітрі, наче його тут і не було. Після нього залишився липкий аромат чоловічих парфумів, що вже змішався із запахом людського поту та хвої.
У кабінеті, обладнаному кондиціонером, Субх аль-Джабарі взяв у Фаріда зошит, поклав його перед собою, і сплівши над ним пальці, почав розповідати свою історію, яка мала б стати передмовою до його автобіографії, що він задумав написати. Його засудили до смертної кари в Алеппо, коли він виступив проти від’єднання Єгипту, тож він у жіночому одязі утік від розвідслужб до Бейрута:
— Вони переслідували мене до самого Бейрута, стріляли в мене на вулиці Хамра, намагаючись убити. А я все одно жив, як мені підказувало серце: закохувався в жінок, курив кубинські сигари, пив віскі й видавав журнал, у якому говорив усе, що думаю.
Він не додав, що публікував переклади романів Маркеса і твори Нагіба Махфуза, «забувши» заплатити правовласникам.
Аль-Джабарі провів Фаріда до дверей ліфта і попрощався з ним, так і не відкривши зошита.
Єдиним, хто поспівчував Фарідові, був Селім Хайят, бо Фарід нагадав йому про дружину. Власне, будь-який твір нагадав би йому про неї. Вона писала вірші в гірському санаторії, борючись із хворобою. Своє видавництво Селім заснував на її честь, аби видавати її поетичні збірки та твори її друзів, і тепер постійно був там уже заради того, щоб відчувати її дух. Він подарував Фарідові її останню книгу «Спомини серця», укладену з аркушів із її шухляди.
Спускаючись сходами, Абу Шаар навмання відкрив сторінку і прочитав:
Бейрут, рожево-трояндове місто,
Де звільняються думки й каравани,
Остання твердиня Сходу,
Де для Сина людського приготована одіж зі світла.
Неначе потужна хвиля вдарила його в груди. Він злякався, що ця покійна вишукана поетеса перевершить його! Фарід закрив книжку і пішов шукати урну для сміття, щоб позбутися збірки.
Уже коли сонце сідало між мінаретами великої блакитної мечеті, його похід закінчився в «Друкарні братів Карамів, з 1908 р.». Він простував угору вузьким шляхом, а тоді зайшов в оазу бузкового гаю і неначе опинився геть поза містом. Хлопець побачив двох кицьок, що грались у дворі, і відчув запах друкарської фарби. Його зустрів чоловік зі шрамом від глибокої зашитої рани на щоці, — Абдалла, або ж Дудуль, останній спадкоємець друкарні. Він вислухав хлопця, уважно його роздивляючись.
Коли Фарід сказав, що хотів би видати книгу, позаду нього, з кутка кімнати, ламаною арабською пролунало у відповідь:
— Що в тій книзі?
Коли він заходив, то не помітив, що там була жінка. Вона сиділа в шкіряному кріслі й читала роман «Убити пересмішника» французькою мовою.
— У ній — сама суть мого єства!
Сказане Абу Шааром Абдалла переклав французькою для дружини, яка вимогливо простягла праву руку до рукопису так, наче ця сама «суть» стане очевидною, якщо просто погортати сторінки.
— Ми шукаємо коректора з хорошим знанням арабської мови…
Така пропозиція хазяїна друкарні спантеличила хлопця. Він відчув, як погляд жінки вп’явся йому в спину, і попросив час на роздуми. Абдалла ж висловив сподівання, що роздуми будуть недовгими.
Фарід повернувся на початку наступного тижня, несучи з собою зошит. Кицьки гралися там же, але чоловік сидів в офісі сам — жінки ніде не було. Фарід побачив маленьку ікону Богородиці — Заступниці моряків, приклеєну на новий величезний цифровий друкарський верстат. Йому показали стіл коректора, що стояв посеред просторої зали, до краю забитої верстатами, столами й працівниками. Фаріду подумалося, що він ніколи не звикне до запаху друкарської фарби. Але врешті таки звик.