Вони увійшли в тиху будівлю, фоє і сходи якої були застелені килимом. Було чути тільки, як піднімається старий ліфт і зі скрипом зупиняється на одному з поверхів. Служниця, яка провела їх до темної вітальні, пошепки сказала, що не перериватиме «професора», поки він читає, але він не буде в бібліотеці довго — вона знає його розпорядок. Незважаючи на те, що в приміщенні було тепло, мати не зняла пальта. Вона сіла коло Фаріда і пошепки почала говорити до нього. Вона тремтіла і притягувала його до себе щоразу, коли він відсувався, наче не хотіла, щоб вони вдвох займали на дивані більше місця, ніж одна людина. І ось до них вийшов цей чоловік, якого описували в одній газетній статті так: «середнього зросту, міцної статури, смаглявий, статечний, галантний і скромний, небалакучий, не сміється багато, неквапливий у словах, кмітливий, з чудовою пам’яттю, поважний і доброзичливий, а коли говорить, то підкорює серця». Він був у гаптованій золотом абаї, а на голові мав вишиту білою ниткою легеньку скуфію. Мати підштовхнула Фаріда, щоб він підвівся разом з нею і привітався. Чоловік, якого називали «вчений Юсеф», тримав руку на голові Фаріда весь час, поки говорив з його матір’ю. Його другу руку тримала мати, а він розпитував її про неї та про дітей, а потім запросив Фаріда пройти з ним у бібліотеку. Мати стояла і дивилася, як її син, цей маленький чоловік, іде за руку з родичем, а той заводить його перед собою і зачиняє за ними двері. Попри дощову погоду, яскраві промені сонця проникали крізь штори високого вікна й освітлювали на полицях шаф книги з золотими титулами, витисненими на обкладинках. Щойно Фарід зайшов у кімнату, світло засліпило його і не дало побачити ряди чорних і червоних книг, які сягали стелі і про які він думав з того дня, уявляючи, що всередині кожної з них сплять різнокольорові карлики й танцюють джини.
Це усамітнення не тривало довго: уже через чверть години вчений Юсеф відчинив двері й покликав матір Фаріда, яка попрохала сина посидіти на дивані та почекати. Хлопець пригадував, що вони залишалися в кімнаті довго, мати вийшла з неї з червоними щоками, а за нею вийшов Юсеф із конвертом у руці, який він запечатав, провівши язиком по його краю. Він віддав їй конверт і провів їх до дверей, приязно всміхаючись. Хлопець запитав матір, що в конверті, але вона проігнорувала питання. Він запитав знову — вона мовчала, він утретє закинув їй цей м’яч — вона все одно не відповіла на подачу.
У таксі настала черга матері запитати його, що відбулося між ними, і Фарід не став відповідати їй тією ж потайливістю і розповів, що, як тільки вони зайшли до кімнати, Юсеф одразу почав шукати книжку і повторювати рядок з вірша:
Я згадував тебе в аз-Загрі, тужив за тобою,
Аж ось розвиднівся небокрай, і земля засяяла.
А Фарід продовжив:
Занедужав легіт,
Наче поспівчував мені і заслаб від жалю.
Він розповів їй, як здивувався цьому Юсеф. Той покинув шукати книжку і запитав хлопця, чи розуміє він значення слів «занедужав легіт» і причину «жалю», на що Фарід відповів правильно, і Юсеф вражено подивився на нього. Мати обійняла його, поцілувала в чоло і, не маючи сил стримати гордість, прошепотіла у вухо:
— Ти такий, як твій батько! Ох і любитимуть тебе жінки!
Але вона не розповіла йому, що гроші в конверті, які дав їй Юсеф Абу Шаар, призначені для оплати його навчання, і це вдруге він дав їй гроші після смерті чоловіка. Цього разу він захотів познайомитися з хлопцем, і коли пересвідчився в його таланті, то допомагав йому до самої своєї смерті. Коли він помер, Фарід уже був у випускному класі школи. Він склав елегію, яку прочитав на похороні Юсефа, де був присутній ректор та багато викладачів з Американського університету. І там, у баптистській церкві Христа, син Халіма Абу Шаара збагнув, що цей його начебто родич був християнином-євангелістом, а не маронітом, як вони.
17
Абдельхамід аль-Хальвані не був поступливою людиною і все життя переходив з однієї друкарні в іншу. У день, коли його звільнили з «Американської друкарні», він попросив директора, преподобного Тімоті Гарріса, дозволити забрати свої особисті речі. Він приніс білу міткалеву торбинку, склав у неї п’ять повних наборів оздоблених літер у початковій формі від аліфа до я, а також набори «басмали»[11], виконані різними почерками та з різними візерунками, й орнаменти для оздоблення берегів сторінок. Він найняв носильника, навантажив три дерев’яні ящики йому на спину і пішов попереду нього, показуючи шлях до будинку. Дружина зуміла заповнити ними пусте місце на кухні, праворуч від раковини, і почала розставляти на них слоїки з варенням, прянощі, сіль та керамічні горщики з карликовою опунцією. Абдельхамід запхав білу торбину ногою під ліжко далі від очей. Десятиліттями ніхто не цікавився, що в тих дерев’яних коробках. Він також не переніс їх із собою до друкарні єзуїтів, які поспішали дати йому роботу щоразу, коли він і Фуад Карам сварилися.
11
Басмала – промовляння формули і сама формула «бісмілляхі-р-рахмані-р-рахім» («іменем Аллаха милостивого, милосердного»), з якої починається кожна сура в Корані.