У ті дні Фуад боявся заснути вночі, щоб до нього не прийшов знову той самий сон: він марно намагається впіймати дивного птаха, що боїться його, і коли він розкриває руки, то бачить, що вони в крові. Уночі він почув голосну розмову з монастиря: накази, що віддавалися турецькою та арабською, відповіді на них французькою та італійською, звук дверей, якими щосили грюкнули, погрозу, після якої запанувала тиша, що її порушувало тільки рипіння солдатських чобіт у дворі монастиря. Уранці згорблений отець Ламбер з Бельгії побачив, що Фуад читає, сидячи коло церковних сходів, і повідомив йому, що скоро оберуть американського монаха, отця Маккорта, країна якого не бере участі в цій війні, за охоронця майна єзуїтів, яких уже попередили про неминучий від’їзд. Близько полудня люди повилазили на дахи будинків, діти плескали в долоні, а дорослі забороняли їм це й дивилися в бік обрію, очікуючи військового корабля з невідомої країни, який, подейкували, має обстріляти Бейрут у час заходу сонця. Про зникнення борошна почали говорити ще до того, як воно зникло, і про голод знали ще до того, як з’явилися його перші жертви. Риболовлю заборонили, на вулицях почали з’являтися жебраки, що принесли з голодних сіл у Бейрут тільки свої виснажені тіла.
Єзуїти роздали золоті чаші, терези, інструменти для розтину тіл з медичної школи, килими, одяг священнослужителів та молитовники родинам набожних маронітів, що жили поряд і ревно ходили на літургію до церкви святого Йосифа. Близько восьмисот монахів і монахинь — маріаміти, лазарити, капуцини, францисканці та члени інших орденів, що прибули з різних куточків Палестини та Сирії, — зійшли на корабель, розрахований тільки на п’ятдесятьох, і вирушили до грецьких берегів. Щойно вони відійшли від бейрутського порту, одразу заспівали всі латиною «Аве Марія», просячи порятувати їх від неминучого потоплення.
У той час Фуад часто зустрічав чоловіка на возі, запряженому мулом. Чоловік перевозив померлих від хвороби чи голоду, яких знаходив посеред дороги, накриваючи тіло плащем і неспішно доправляючи до цвинтаря Башура. Фуад зазвичай бачив його пополудні, а одного разу перестрів на вузькому шляху. Чоловік усміхнувся до нього, і Фуад відвернув обличчя й прискорив крок, поспішаючи забратися, поки той мугикав сам до себе багдадську пісеньку, везучи небіжчика, що лежав позаду нього. Цього разу Фуад уздрів його вночі, до того як його здолала дрімота. Він помітив з вікна, що той зупинився перед дверима монастиря разом із високим чоловіком з фескою на голові, а невдовзі прибув загін солдатів, і вони, наче примари у світлі місяця, проникли в монастир. Фуад перевірив, чи дружина спить, зачинив за собою двері й вислизнув на вулицю, щоб наздогнати їх.
Якщо вони схоплять його, то він удаватиме, що це монахи доручили йому бути охоронцем до свого від’їзду. Чоловіки запалили ліхтар і увійшли в тилову прибудову, а Фуад притиснувся до стіни й прислухався.
— Ти хочеш забрати оцей різак для паперу, літографічний верстат і все обладнання для зшивання, позолоти та переплетення?
— Усе, усе!
— Цей великий подвійний друкарський верстат не можна перенести так просто, потрібно його розібрати. Ти працюєш тут і знаєшся на цьому, Хальвані. Розбери його зараз, їдь у Дамаск і збери його там. І не забудь шрифти, губернатор наполягав на десяти мовах: англійській, французькій, латинській, вірменській і так далі. І книги, всі книги. — Мовець завагався трохи й рішуче додав: — Ви переправите їх за два-три рази до залізничної станції в Карантині. Збираємося там усі в цей же час. Закінчимо до світанку, і ділу кінець!