Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав у сон, як сокира в воду.
І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно. Я його на все життя запам’ятав.
Стою я, значить, на березі острова Переекзаменовки. Стою і бачу: випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як вся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег… Гребенючка. Підходить до мене й каже:
— Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете за перекладача.
Я здивовано дивлюсь на неї, і мені хочеться сказати: «Чого це ти, дурепо, мене на „ви“ звеш?» — але я чомусь чемно відповідаю:
— З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По-німецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль і дер Бляйштіфт.
— Нічого,— каже Гребенючка,— цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
Я дивлюсь і бачу, що по трапу спускаються Ігор, Сашко-«штурман» і Валька.
«Он воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не наші».
Ми йдемо по острову і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.
— Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо,— кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: «Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш радянський Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові один!»
Між тим Кукурузо каже:
— Будь ласка!
І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.
— Каструля,— пояснює Кукурузо.— На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
«Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте… на транзисторах».
— Дер Штуль? — питає раптом Валька.
— Дер Бляйштіфт,— відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: «Слухайте, а як з вашим секретним ділом?» — а я відповів: «Все в порядку. Не хвилюйтесь».
Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш, і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися у школі в німецьку групу. Обов’язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути. Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.
І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі… Книш. А біля нього — голий, у масці і в ластах, Бурмило.
«Вермахт… Подарунок від німців… Двадцять залізних… Сьогодні вночі…» — згадую я, і все в мені враз пішло-поїхало вниз.
А Книш підходить до мене й грізно каже:
— Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.
— Тільки так! — чується голос Бурмила.
І я лечу, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просипаюсь.
Отаке чорті-що наснилося мені.
І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що «сьогодні вночі» — таки сьогодні вночі… І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.
Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі. Ніде нікого. А тут ще цей сон… Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки, що є на світі люди! Ондо голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій корабликів пускає, а все одно: глянеш на них — і легше.
Зазирнув я у двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі і мантачив косу.
«Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява,— подумалося мені.— Якби ви знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!»
Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (а то ще, чого доброго, питати почне!)
Іду вулицею.
«А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють.»
Назустріч Галина Сидорівна.
— Здрастуйте! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: «Прощайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше…»
Іду далі.
І раптом…
— Чого це ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено.— І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?