— Хай учаться, як такі розумні! — підморгнув Яві.— Не треба їм перерви. Обійдуться.
— Молодчинка! — похвалив мене Ява. І наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху — то радість теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
Ми — хаміль-хаміль — і в кущі бузкові за школою. У самісіньку гущину забрались, аж під стіну сарая. Темно тут, затишно — надійне місце.
— Хай тепер найдуть! Ото паніка буде! Не кінчаться сьогодні уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесі дзвоник — основна річ,— сказав я, виймаючи з-під сорочки шкільне калатало.
— Це ти красиво придумав! Молодчинка! — мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро, що то не він придумав,— він звик усе сам придумувати).
— О! Знаєш що! — стрепенувся він раптом.— Ми його Собакевичу на шию привісимо. Га?
— Здорово! — сказав я. Хоч і не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (він же мене хвалив!).
— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.
Кинувсь я по кишенях:
— Нема.
— От чорт! І в мене нема. Слухай, а давай пасок.
— Отаке… А штани?
— Тож не на зовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба…
Позаяк я був сьогодні «молодчинка», відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав припасовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
— Здорово! От здорово ми придумали! — повторював він.
І раптом… Раптом за стіною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просто він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості бузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.
Ми аж влипли в стіну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило і Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з Явою.
Ось що ми почули (на жаль, до нас долинали тільки уривки розмови):
БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так… Але…
КНИШ: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде…
БУРМИЛО: Ги-ги!
КНИШ: …Вермахт щедрий…
БУРМИЛО: А що ж, конешно…
КНИШ: Має бути двадцять залізних… Точно… А якість… Бронебійна… Р-раз — і нєту! Будьмо!
Чути дзенькіт склянок,— мабуть, Книш і Бурмило випивають.
КНИШ: Купимо в Києві що треба, і за діло!
БУРМИЛО: Сам не можеш?
КНИШ: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова.
КНИШ (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною…
БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
КНИШ: Тільки ж — нікому-нікому! Жодній живій душі. Бо як довідаються…
БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке діло…
КНИШ: Ну, до завтра!
І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.
Ми перезирнулися.
Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.
— Га?! — роззявив рота я.
— Га?! — роззявив рота Ява.
Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкільного дзвоника. Ми так і застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємничою розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко продряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.
Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір’ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчав-заливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годинники, виглядали вчителі. На ґанку з’явилася Галина Сидорівна.
— Хуліганство! Неподобство! Порушення навчального процесу! — загукала вона.
З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтіки. І куди ж ви думаєте — до нас, у кущі.
Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою,— мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
Ми притиснулися до стіни сарая — далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзів і рятівників.