— Не кажіть так, діду, не помрете ви,— злякано писнув Кукурузо.
— А ти що думав — дід вічний? На дев’яносто вже завернуло. От-от — і в яму сторчака. Вже недовго…
— Я, може, ще навіть раніше за вас помру. Оно, пам’ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.
— Е, синку, молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти… Так уже заведено. І не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь іншому…
Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили і схвилювали дідові слова. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потилишниками частував, а тут… Ех, краще б він нам вуха нам’яв!..
— Діду,— жалібно мовив Кукурузо,— ви не кажіть матері. Я вас прошу. Га, діду?
— Та що ж казати. Нема чим радувать.
— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменовку здам.
— Побачимо…
— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…
— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
— Книша.
— Овва! Чого раптом?
Кукурузо хотів був почати пояснювати, аж тут дід враз приставив долоню до вуха і тихо сказав:
— Цить!.. Потім… Пливе… Ховайтесь, хлопці, побачимо, в чім тут справа.
Ми принишкли. А дід ступив тільки один крок до куща і — ніби розтанув у темряві. Минула хвилина, дві, а може, й більше. І тільки тоді ми побачили — із стружки виплив човен. Як дід Варава міг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
Човен пристав до берега. З човна виліз Книш.
Щось дзвякнуло, впавши на землю.
Книш лайнувся півголосом, підняв, пішов стежкою.
Він так близько пройшов повз мене, що мені здалося, він зараз перечепиться через мою ногу, і я швиденько підібгав її під себе.
В одній руці Книш тримав великий залізний лом, а в другій — відро й друшляк, оте металеве з дірочками, на якому галушки й вареники зціджують.
Біля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрів по коліна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхні озерця і струшувати у відро.
— Гайда, хлопці,— шепнув дід і, вийшовши з кущів, голосно кахикнув:
— Кахи-кахи!
Від несподіванки Книш сіпнувся, послизнувся — шубовсть! — і сів у воду. Лише голова з води стирчить, на всі боки розгублено крутячись.
— Помагайбі, чоловіче добрий,— спокійно мовив дід.— Що це ви тут робите?
— Ку-купаюсь! — дурнувато вищірився Книш і почав підводитися.
— З друшляком? Ясно!.. А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика — заарештований він. Повезем у село — там розберемось…
— Та що ви, дєдушка!.. Та що ви, їй-богу!..— заметушився Книш, вилазячи з води і бризкаючись на всі боки.— От жартують! Ги-ги! От жартують!
— Давай-давай! — підвищив голос дід.
— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
— Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв’яжу!
— Та постойте, дєдушка! Я все розкажу! Все, як є! Не винен я… Їй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народів! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Ото ж як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дістань та дістань, воно піде на базарі». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дістану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге,— мікроскопічне. Як ти ним, мікроскопічним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирішив я їй якоїсь іншої гадості з води натягати, щоб тільки не гавкала (хіба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотів же чіпать — раз ученики таке діло роблять. Думав, усе! Обійшлося! І торгівля йде, і я спокійний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дізналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тікай. «Ти,— кричить,— злочинець, ти,— кричить,— уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої мені не принесеш — з світу зживу!» Ну що було робити? Ну, пойміть, дєдушка, хіба я хотів? Їй же богу! Одпустіть, пожалуста.
Книш замовк, схлипуючи.
Видно, дід завагався — сопів і кахикав.
— Ой, діду, викручується він! Як ужака! — скрикнув Кукурузо.— Вони тут з Бурмилом… у акваланзі для підводного плавання… ціле літо пірнають.
— Спеціально у Києві купили. Ми самі бачили,— підхопив я.— Завдання у них якесь… від вермахту… Мабуть, фашистський архів з дна дістають. Як у Чехословаччині.
Книш аж зіщулився весь.
— Та що ви, хлопці! Що ви! Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!
— А що ж? — спитав дід.
Книш якийсь час мовчав, потім враз гаряче заговорив:
— Та знаєте, та ми ж якраз, дєдушка, і про вас думали. Хотіли подаруночок вам ізробить. Хоч ви й непитущий, але ж на свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у війну німці тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, каністр лежить. Герметичні, що їм зробиться. Так ото думаємо піднять. Тільки ж ви, дєдушка, пожалуста, нікому-нікому! Ми вам по дружбі дамо. Навіть і не думайте відмовлятися. Це ж таке діло! Згодиться! Хі-хі!..
Книш засміявся дрібненьким підлим сміхом. Та той сміх одразу й увірвався. По дідовому настрою зрозумів Книш, що сміятися не до шмиги.
— Ясно,— суворо сказав дід.— А ломика оце нащо брав?
— Та просто так… просто…— зам’явся Книш.
— Хотів греблю зруйнувати? Щоб сліди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихійне лихо? Так? — у голосі діда дзвеніла лють.
— Та ж клята баба,— почав Книш, але дід перебив його:
— Годі вже! Сідай! Поїхали!
— Та, дєдушка! — плаксиво запросився Книш.— Та ми ж з вами сусіди! Що вам — більше всіх треба? Я ж нічого не зробив, не встиг же! Одпустіть!
— Які ми сусіди! — одрубав дід.— Ти зовсім на іншій планеті живеш! І не смій сусідитися до людей. Поїхали!
І Книш згорбився і, як побитий собака, слухняно пішов до човна.
А коли вже ми одпливали, дід Варава, ні до кого не звертаючись, тихо сказав:
— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталя. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.