— Та знаєте, та ми ж якраз, дєдушка, і про вас думали. Хотіли подаруночок вам ізробить. Хоч ви й непитущий, але ж на свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у війну німці тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, каністр лежить. Герметичні, що їм зробиться. Так ото думаємо піднять. Тільки ж ви, дєдушка, пожалуста, нікому-нікому! Ми вам по дружбі дамо. Навіть і не думайте відмовлятися. Це ж таке діло! Згодиться! Хі-хі!..
Книш засміявся дрібненьким підлим сміхом. Та той сміх одразу й увірвався. По дідовому настрою зрозумів Книш, що сміятися не до шмиги.
— Ясно,— суворо сказав дід.— А ломика оце нащо брав?
— Та просто так… просто…— зам’явся Книш.
— Хотів греблю зруйнувати? Щоб сліди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихійне лихо? Так? — у голосі діда дзвеніла лють.
— Та ж клята баба,— почав Книш, але дід перебив його:
— Годі вже! Сідай! Поїхали!
— Та, дєдушка! — плаксиво запросився Книш.— Та ми ж з вами сусіди! Що вам — більше всіх треба? Я ж нічого не зробив, не встиг же! Одпустіть!
— Які ми сусіди! — одрубав дід.— Ти зовсім на іншій планеті живеш! І не смій сусідитися до людей. Поїхали!
І Книш згорбився і, як побитий собака, слухняно пішов до човна.
А коли вже ми одпливали, дід Варава, ні до кого не звертаючись, тихо сказав:
— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталя. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.
Розділ останній,
заключний
Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.
Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.
Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором кореспондент піонерської газети.
Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках.
Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов’язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потім усім юннатам.
Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписали з лікарні його жінку). Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у піонерській газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:
— Коли б не ви — все б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені стояв накритий червоною китайкою стіл, за яким сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама-депутат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна.
А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило.
Ми виступали, як головні свідки обвинувачення.
І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув…
Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна). Що він «унутрішній диверсант» (це сказав дід Салимон). І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко). І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато.) Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка).
Бучний був суд.
А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав:
— Молодці, босяки!
І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли. Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося. Щось їло наші душі, як іржа залізо. Якась думка.
І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
— Мда,— мовив він задумливо.— Все це добре, але… одні глобулус виводять… космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми…—він зітхнув,— тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.
— Людиноподібна,— додав я.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
…І от — уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п’ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!», «Іди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п’ятого, нині шостого «Б».