За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.
— Ага! — переможно вигукнула вона.— От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з’явилась голова Галини Сидорівни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
— Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
Розділ III
Пригоди в Києві. Наші підозри дедалі зростають. Старшина Паляничко
Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажна автомашина, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять купкою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вистроїлися ланцюжком від ґанку школи до машини і передають один одному стільці, які виносить на ґанок Галина Сидорівна. Всі збуджені і веселі. Ще б пак — цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Всі весь час сміються, навіть коли для цього нема причини. Всі, крім нас: мене і Яви. Ми стоїмо біля ґанку похнюплені, набурмосені. І як тільки з дверей з’являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:
— Ми ж не хотіли… Ми ненавмисне,— гундосить Ява.
— Ми більше не будемо… Чесне слово,— гундошу я.
Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
— Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
І ми відчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
— Педагогічно! — вигукнув я.— Ми ж сказали, що більше не будемо.
— Ну да, педагогічно! — підхоплює Ява.— Навіть дуже педагогічно! Макаренко обов’язково б узяв. Точно!
Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
— Ні.
І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). «Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?» — думаю я.
І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
«Зате подаруночок матимеш від німців… Вермахт щедрий… Двадцять залізних… Якість бронебійна… Рраз — і нєту!.. Тільки ж нікому-нікому».
Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
— Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все-таки у людей совість.
Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой «язичок» у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
«Раз — і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй голові в такт ударам.
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова…
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова…
«Раз — і нєту!..
Якість бронебійна!..
Вермахт щедрий!..»
І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швирголяло вгору-вниз та з боку в бік, тим легше ставало у нас на душі — бо ж тим далі від’їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, і весело загурчав мотор, набираючи швидкість,— ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села). І одразу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня:
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки — гух! гух! гух! — пісня сама виривається з грудей.