Вони проїхали довгою, не старою й не новою дорогою, уздовж якої тяглася нескінченна нитка гірлянд із кольорових вогниківe[189], схожих на оздобу, на котрих посередині були намальовані контури хреста чи інших релігійних символів. Вони доїхали до наступного світлофора; він був таким самим, як і попередній, тільки цього разу дорога, що простягалася з центру, мала з’їзд, була рівнішою і вщерть забитою машинами. Проїхали цим шляхом у протилежний бік від центру, повз старі хати, упереміж з якими виднілося кілька нових будівель, що височіли прямовисно й у порожніх кімнатах яких ніби горіло світло, і старовинні вулички обабіч ліворуч та праворуч, що губилися в темряві, ніби руїни села, від якого залишилось лише багнисте болото. Трохи під гору шлях ширшав, а уздовж просторих доріг, що перпендикулярно розсипались навколо у темноті, виднілися невисокі мури чи металеві загорожі. Хати було обмазано старою штукатуркою коричневого чи блакитнуватого кольору. Й над усім цим тьмяніла поволока.
— Вперед, вперед, — спокійно підказував Кармело, махаючи рукою так, як ніколи не спромігся б жоден буржуа; й цього жесту неможливо було ослухатись. Дорога, затягнена поволокою, перетворилася на широкий шлях; ліворуч, нечисленні, оповиті темрявою, вип’ячувалися великі будівлі, пансіони, квітники, а праворуч відкривалася неозора пустка тьмяних луків, над якими поволока розходилася й вдалечині попереду виднілася щільна низка багатоповерхівок, — це була інша частина міста. І там, над цими лаштунками, схожими на височезну стіну зі світлого бетону й червонуватих віконець уздовж обрію, у продовгуватій прорісі, що утворилася у поволоці, показався місяць. Краї проріхи були ніби побіленими; й сяйво молодика виділялося на тлі землисто-фіолетових та свинцевих барв. У глибині безлюдної вулиці, що простягалася уздовж луків, тьмяні, усипані ледве освітленими віконними шпаринами, виднілися обриси вже іншого, ще старішого, кварталу; торохтячи залізяччям, наближався трамвай, що, за не дуже втішним контрастом, був новим-новісіньким. Напроти бетонної платформи з навісом, де зупинявся той трамвай, котра ніби висіла у порожнечі між старою дорогою, якою вже не користувалися, та щойно прокладеною новою алеєю, Кармело поглядом, хоч і трохи розпачливим, показав, що слід зупинити авто тут.
На схилі напроти безмежного тьмяного лугу, що просотувався під ковдрою пекельної памороки, простягався довгий ряд маленьких сосен; навіть на землі, на асфальтовій дорозі, їх було десь із дюжину. Поміж цих занедбаних деревець, сповнених смутком своїх гір і ще більш нестерпноюf[190] журбою убогих помешкань тих кварталів — де їх обвішували гірляндами та кольоровими кульками, — світився вогник; він миготів слабко-слабко, як вогники проституток, що купчаться на таких самих узбіччях доріг. Навколо вогника стояли діти: брудні обідранці, чумазі, як вугільники. Вони стояли непорушно, вдивляючись на дорогу. Один з них уже був майже підліток, і, можливо, саме тому, пізнавши життя з усіма його образами й дізнавшись про місце, яке кожен займає в цьому житті, він стояв трішки осторонь, маючи відчужений вигляд, як людина, зайнята своїм ділом. А от решта двоє були ще геть маленькими, вони були ще дітьми. Й тому вони спрямували свій погляд на шлях, не приховуючи своєї цікавості та нетерпіння. Вони були вдягнені у лахміття, легесенькі літні штанці ˂…˃ й лляні сорочки, з-під їхніх високих, послаблених комірців виднілися брудні, тоненькі, немов у найкволіших тваринок, шиї. Через спадкову хворобу їхні обличчя були прозорими, а от у третього в очах полискував мужньо-розбійницький вогник, через який він, певно, стане крадієм чи злочинцем', а інший мав розгублені очі, як у дитини з буржуазної родини, котра намагається врятувати свою гідність. Вони дивилися на машину Карло, не відриваючи погляду, не рухаючись, у тій самій позі, у якій стояли, коли озирнулися. Миготливий вогник освітлював їхні чорні від диму обличчя, на яких блищали тьмяні, непорушні та безживні очі. Серед них був ще й четвертий, який не показувався відразу. Власне, він простягся на купці каміння неподалік вогню, на вогкій траві, він був загорнутий в укривало. З його лігва виднілося лише обличчя, воно було кругленьким та блідим, майже жовтим. Він теж дивився у бік Карлового авта, однак його зборював сон і повіки закривали йому зіниці, котрі затуманювались, ніби засліплені.