З іншого боку, не підлягає сумніву, що Володіння — це Зло, ба більше, це є ВСЕСВІТНЄ Зло за визначенням: тобто коли тобою володіють — тоді Зло найвіддаленіше, чи, краще сказати, це єдиний вияв Добра, як Благодать, життя у чистому, космічному вигляді. Але навіть ця примха — дивовижна, невинна й залишає того, ким володіють, в очікуванні, знову ж таки, наповнюючи його вдячністю й змушуючи розридатися очищувальним плачем.
Нотатка 70
НІЧНІ ТЕРЕВЕНІ В КОЛІЗЕЇ
Карло дійшов до Колізею пішки. Він дістався майже до самісінької споруди на трамваї, що йде туди з Пренестинської дороги. Зимова ніч (стояв 73-й чи 74-й) віддала вулиці на поталу крижаному північному вітру.
Широкі шляхи на околиці, оточені безладними багатоквартирками, здаються порожніми коридорами: вітер ганяє по них лише кілька брудних папірців.
Вітер уже вичистив маленькі й старі вулички між брамою Сан Джованні та Колізеєм: ними вже навіть брудний папір не літає.
І якщо випадково поворухнеться якесь людське створіння, загорнене у стареньке пальто, здається, що робить це тихцем, мирячись зі своєю невідомою долею.
Навколо Колізею майже без упину їздять автівки, втім, пересуваються вони майже безшумно, поспіхом прямуючи у свій далекий кінцевий пункт.
Вітер дмухає косо, кружляючи на широких асфальтних просторах, змушуючи ледь тремтіти риштовання коло арок.
Обабіч пагорбів Опіо та Челіо спускається тінь, падаючи на ті освітлені асфальтні простори. На пагорбі Челіо мерехтить самотній вогник, запалений хвойдою, котра стоїть непорушно поруч, бозна про що розмірковуючи й не зважаючи навіть на пару клієнтів, мабуть, солдатів, які, врешті-решт, рушають далі своєю дорогою, зникаючи на бульварі, що простягається у бік Каракали, як тіні двох дезертирів. А в цей час хвойдівський вогник криво звивається, ніби у ручному млині, адже з усіх боків дме північний вітер, не даючи йому ані миті спокою.
Колізей оперезаний залізним риштованням та неперелазною сіткою. Та попри це усередину проникла невеличка групка відвідувачів, вони сидять ніби у металевій клітці, поруч з невеличким муром Вулиці ххх, що підіймається вгору наче колова бігова доріжка.
Один чи двоє відвідувачів відійшли вбік. Один з них зовсім лисий і має орлиний профіль, котрий гордо підставив під північний вітер.
Він майже побілів від холоду, і на його тлі різко виділяється тверда чорна щетина на його підборідді, хоч і нещодавно поголеному. Пальто у нього було розстебнуте, руки стулені; одне плече у нього було трохи вище за друге, збоку, й саме з-за другого плеча можна було побачити його безпристрасне обличчя, коли він кидає очима горді, холодні й нахабні погляди навколо.
Той, хто відійшов разом з ним, був нижчий і кругліший; і значно молодший; усе його кучеряве волосся було на місці й спадало аж до плечей, і вочевидь він неприховано ним пишався.
Він слухняно й спокійно стоїть випроставшись, теж зімкнувши руки; через це здається, що він замерз, ніби бідна жінка, що, полишивши дім, уперто розглядає безлюдний світ навколо, де січе шпаркий вітер, то якийсь обов’язок змушує її зустрітися з небезпекою.
А як і пройде перехожий, дивлячись змореним, ніби недобрим чорним поглядом, вороже, підозріливо, мимохідь оцінюючи його, й від того у перехожого починає крутитися думка: «Хто цей незнайомець?a[215]»
Але решта відвідувачів навпаки, сміючись, купчаться по п’ятеро чи шестеро. Сміючись, вони широко роззявляють роти, які стали від холоду яскраво-червоними, на щоках і щелепах мають вони чорну щетину, у них широкі вилиці, а на обидвох скронях уже немає волосся.
Регіт у них був довгий, смердючий та занадто гучний, як у спокійних і самовдоволених людей. Тим паче, що коли хтось бувало вдалечині проминав їх чи якась машина трошки уповільнювала хід, вони не припиняли реготати й розмовляти між собою, лише звертаючи на непроханих гостей порожні погляди, які вони випадково нап’яли на себе, адже їхні обличчя світилися радістю, вихваляючись добродушною, але водночас цілковитою зневагою до життя, яким уже на повні груди надихались, насолодилися, вивчили до цятки, аби в ньому залишилось для них ще щось значуще.
Поміж цих безсоромних сміхотунів, одначе, була одна виснажена людина, хоч і силкувалася вона того світського вечора веселитися, триматися на висоті соціальної легковажності. На його обличчі застигла маска людини, яка якось раз і навічно піддалася на шантаж: «Хто не кепкує, той не з нами». Тож і ті жалюгідні риси обличчя теж корчилися в гримасі; глибоко-глибоко у сяйві розпачливих очей ховалося блаженне щастя.