З іншого боку на оповитій ніччю дорозі стоять тільця, ніби привиди, вони схожі на тих, хто взагалі відмовився шукати, вони геть-чисто захопилися тою дрібкою революційності й культури, якою їх наділили вкупі з псевдокультурою та бандитським конформізмом, якими щедро обдарував їх Взірець-Убивця, допомагаючи їм не відставати від дітей буржуа та багатіїв. Усе це вже стало звичним, укорінилося в їхньому тілі. Вони спілкуються з усіма навколо, як з рівними: вони неспроможні ні в кому зі свого оточення побачити таємницю, оскільки, втративши простоту підлеглих людей та людську гідність, не мають і в собі самих нічого загадкового (1)[237]. Діставши рівність (хоч їм і невтямки, що вона зовсім оманлива) та зрікшись людської гідності на користь правильності, яка чудово пише «прозу» буржуа, вони абсолютно й неминуче позбавились поетичності.
Нотатка 72с
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять третій)
У двадцять третьому розділі бачимо, як Мерда доходить до Вулиці ххх ххх, де розташовується третій Пекельний Рів.
Мерда, певно, вже не витримує. Він білий як мрець. Але він і надалі обіймає рукою моцну Чинцію, ніби приклеєний до неї. Всі мають зауважити, як гуляє ця фатальна та саме у такий спосіб поєднана парочка.
Наголосивши на цьому, тепер розповімо, яким постав третій Рів.
Світло в ньому дуже темного, криваво-червоного кольору. Посередині ліхтарів кров неначе засохла, а по краях — погано відмита кров, розбавлена водою.
Обидва обличчя Дволикого Взірця посміхаються. Наш Душогуб, якого послали сюди Володарі, щоб він позбавляв життя, може широко-широко посміхатися, напнувши посмішки на обидва своїх обличчя, й навіть потирати руки, адже досконаліше вбивство скоїти неможливо. (Благаю мого читача пробачити мені, якщо я «залишу напризволяще» свою мову, не слідкуючи за нею так, як годиться, передаючи, як я сам відчуваю «внутрішній діалог» між Божествами, що лунає усередині Карло, котрий приголомшений через травму, якої зазнав.)
Ліворуч на вулиці, де погано вимили кров, юнаки та молодики живо спілкуються (у наступному рові побачимо, що ж то у них за різновид мови такий). Втім, «живо» — не надто вдалий прислівник. Зрештою, такого прислівника взагалі не існує. Власне, розмова точиться частково дружня, частково світська, під час якої на буденних обличчях застигла цілком звична зневажлива посмішка; тож тема їхньої розмови й те, якими аргументами кожен користуватиметься, були мало не визначеними заздалегідь і вже не спричиняли емоцій, адже тих, хто так говорить, й тих, хто бажає, щоб так говорили, пов’язує глибоке порозуміння. Загалом, відчувається порозуміння й злостива, трохи млява зневага до тих, хто, можливо, не приймає цієї згоди чи, на своє лихо, не перебуває на достатньому інтелектуальному та соціальному щаблі, щоб прийняти її, тож його не допускають. Утім, водночас це «люта» розмова (а не «жива», бо це означало б, що в ній є певна, до слова, нестерпима простота). А «лють», безсумнівно, з’являється не завдяки простоті, а завдяки упевненості. І той, хто так поводиться, ніби сповнений почуття обов’язку, який взяв на себе з власної волі; і виконуючи його, ця людина вкладає туди всю вульгарність, яку б вона, приміром, укладала у фашистські гасла. А те, що її гасла зовсім перекручені порівняно із власне фашистськими, лише посилює її впевненість, її вульгарність.
Хай там як, а розмова, яка точиться уздовж тротуару, є цілком «comme il faut»: всі думки збігаються з тими, які мусить мати просунута та сучасна людина, щоб приховати задоволення від того, що вони настільки прогресивні й сучасні, трохи нудьги чи навіть відрази на обличчях не завадить. Добре науку вивчили, ніде правди діти. Тому й шкіриться одне з облич Дволикого Взірця, якого поставив туди далекий Володар.
Та перейдімо на інший тротуар, той, що в темряві з відтінком застиглої крові. Двійники, які розмовляють на цьому тротуарі, «нікудишні зніжені баби» (як зневажливо називають їх Божества), розмовляють не про соціальні та політичні проблеми; навпаки, вони відчувають до цього незбориму огиду, й це видно на їхніх обличчях. Вони навіть заплющують очі, скривлюючи рот у гримасі стражденного: як людина, в якої уві сні болить живіт. Вони не хочуть чути, не хочуть говорити. І це — найкращі з них. Решта, а їх більшість, навіть гадки не мають, що існує проблема замовчування політичних проблем чи взагалі хоч якої в ній обізнаності. А от те, від чого їхні стривожені нервовим хвилюванням чи хвилею «невербальних виразів», як от сміх чи пердіння, обличчя запалюються цікавістю — то зовсім інша річ. Це викликає усмішку на другому обличчі Дволикого Взірця.
237
(1) «…[буржуазія] перетворила особисту гідність на просту мінову вартість». К. Маркс. «