Выбрать главу

Я знову повторюю, що цей опис є лише описом пам’ятника, який на даному етапі «Mysterion» є важливим і цікавим. Та окрім цього: А) він наперед показує чи моделює «містичну» подію, яка трапиться наприкінці роману; ця подія принесе розгадку, буде вкрай важливою, позитивною і оргіастичною, завдяки їй життя знову стане безхмарним і відновиться плин історії; Б) він є ніби епіграфом до всього твору від початку до цього місця (справжній «monumentum»), але в такому разі цей пам’ятник має не той сенс, про який говорилося вище, а зовсім протилежний — він дійсно глумливий, дошкульний, оманливий (хоч від цього не менш божественний!).

«Я ЗВІВ ЦЮ СТАТУЮ ДЛЯ СМІХУ»

Хочу ще додати, що «сміх», на який, за допомогою цього стародавнього цитування, тут є натяк, знаходить своє пояснення у давньому надзвичайно окультному звичаї, що пов’язує його із як справжніми, так і штучними «aporreta simbola», як от «olisbos» (палиця, яка використовується у жіночому онанізмі); й навіть ті, що поєднують і те й інше, як у Іакха[248]: «eleleu kore dimorfe!» на зло арістотелівському моралізму (який, зрештою, з’явився набагато пізніше) (1)[249]. Втім, добре відомо, що «сміх» (2)[250] наділений здатністю розв’язувати кризи космічного масштабу, якщо причиною його є виставляння напоказ «члена» чи «піхви».

Зрештою, без зайвих слів скажу: «А ще я змушую трошки посміятись, а це є надзвичайно цінним».

— Додати до людей, які товпилися на різних Колах та у різних Ровах у Видінні, когось із двадцяти солдатів з Поля біля Казилінської дороги, які геть змінилися й опустилися (звісно, вони вже трохи подорослішали)

— Наповнити різні Видіння на Колах та у Пекельних Ровах уривками та ситуаціями, які б описувалися розлогіше й детальніше

(16 жовтня 1974)

Нотатка 81

ПІДСТЕЛЯТИСЯ ПІД…

Італійська буржуазія поділяється на дві частини — на переважну більшість та нечисленну меншість. 0,06 % (принаймні, про це свідчить статистика) читають книжки час від часу; тих, хто постійно читає, а значить, їх можна було б назвати освіченими людьми, має бути десь зо 0,02 %, але до цього числа входять традиціоналісти та університетські викладачі й ті, хто має посади в університеті; отож, врешті-решт, лише 0,01 % серед італійської буржуазії насправді є интеллигенция![251]

Теоретично, вона мала б чітко відмежуватися від суспільства, в якому діє. Але насправді цього не відбувається.

Багато хто з тих, хто належить до цієї интеллигенции, насправді консерватори, помірковані, які дійсно беруть на себе роль тих, хто заперечує, — а це краще від звичного спротиву, — світ у тому вигляді, в якому він існує. Культура — це, передовсім, дух критики та раціоналізму. Але буржуазія теж критична й раціональна. Та оскільки практична царина (використання науки, суспільний лад, виробництво, споживання) — це культура, то не можна стверджувати, що ця буржуазійна культура, у процесі свого становлення, не є раціональною та критичною.

Отож справжньої интеллигенции, яка дійсно не погоджується з буржуазією й дійсно протиставляє себе їй, ще менше: кілька тисяч осіб, розкиданих то тут, то там країною по сотні гетто (надзвичайно відкритих), у Мілані, Турині, Римі й у різній чисельності по провінційних містечках. Але коли неодмінно критична й раціональна консервативна чи поміркована опозиція нічим не відрізняється — власне, хіба що тільки теоретично сильнішим прагненням добра — від буржуазного суспільства, тоді чим же вона відрізняється від прогресистсько-революційної опозиції? Відповім кількома словами: революційна интеллигенция відрізняється від просвітленої интеллигенции своїм прагненням вирватися із буржуазійного Всесвіту (їхні цінності змінюються незалежно), щоб стати частиною світу, який ще не існує, який тільки у планах і який є прообразом демократичного суспільства трудящих. Через це вона постійно перебуває у стані природної неоднозначності. Вони всюдисущі: у реальному світі, світі буржуазійному й у світі ідеальному, який ще потрібно створити й який стане протилежністю реальному світові і, певна річ, знищить його.

Коротше кажучи, ось що я мав на увазі: більш передова интеллигенция втішається тим, що вони діють підпільно, по-фрондерському[252], й завдяки цьому вони примудряються відділитися і від решти поміркованої (а отже, фашистської) интеллигенции, і від смердючої жирнючої туші фашистської буржуазії tout court. Найперше, що вони відчувають, — це що вони мають рацію. Втім, це насправді так. Та разом з цим відчуттям вони носять у собі звички, які вже заражені, адже вони народилися у буржуазному світі, від якого відкололися.

вернуться

248

Епітет Діоніса.

вернуться

249

(1) Арістотель дав пораду можновладцям, пропонуючи їм поширити закони, які забороняють непристойні розмови («aiskrologhian… ospe ti allo»){84}, а також непристойні скульптури, картини та імітації.

вернуться

250

(2) Я маю на увазі, що коли змінюється сенс життя, то, безсумнівно, виникає й план кризи космічного масштабу. Не варто й згадувати, що всі персонажі, які з’явилися у Карловому Видінні, усвідомлювали, що криза, яку вони переживають, має космічний масштаб і полягає в тому, що відбувся перехід від «колообігу» пір року у природі до індустріального «колообігу» виробництва та споживання. Перший відбувався повільно й був однаковим для всіх людей у суспільстві: зерно сіяли, потім збирали врожай, обробляли його, а потім споживали. А другий — цілком абстрактний та діахронічний. У ньому нема ані строку, ані величі, ані повторення. Кожен окремий виріб має свій окремий, надзвичайно швидкий цикл. Отож для кожного виробу потрібна своя циклічність, яка постійно повторюється, але яка б достоту відповідала настільки децентралізованому та різноманітному ритму, що була б майже непомітною. Це все для того, щоб зникли «ініціації». Дітей змалечку вчать основ наслідування «патернів», тому вони вступають у суспільство вже «ініційованими». Через це сміх, поміж усього іншого, ще й цілком утратив «божественність», яка могла знову вдихнути життя. Отже немає нічого дивного в тому, що найперше, що розучилися робити герої з Карлового Видіння, — це сміятися.

вернуться

251

Автор уживає слово, написане по-російському, вочевидь натякаючи на праці радянських марксистів.

вернуться

252

«бравада перед владою, не бажаючи радикальних змін». Термін походить від протиурядових повстань у XVII ст. у Франції.