Саме тому професор Валетті призупинився у тому невеличкому колі, й це місце правило йому за пункт спостереження.
Поряд стояли Де Мартіно та Рафаеле Джиротті, а з ними кілька їхніх неаполітанських товаришів{50}. Саме з цими неаполітанськими друзями наразі по-дружньому пошепки теревенив Де Мартіно. Та професору Валетті неважко було здогадатись про зміст їхньої розмови. Певна річ, наразі він жалівся, що ЕНІ не просто не допомагає йому перемогти на з’їзді СПІ, а робить усе, що тільки можна, аби цьому завадити. Він стверджував, що деякі газетярі, які мають стосунок до ЕНІ, були запрошені для того, щоб нападати на нього. Втім, говорив чоловік про це досить обережно, адже (і про це проф. Валетті чудово знав) не був певний, чи наказ давав особисто Джироті, а чи якесь «цабе з групи».
Ще один представник соцпартії — Енріко Манка{51}. Очерствілий та мстивий, він стояв мовчки. Кілька днів тому на з’їзді партії він звинуватив ЕНІ в тому, що вона не справдила передвиборних обіцянок, які було дано під час передвиборної кампанії в Умбрії, а от завдяки таким обіцянкам християнські демократи набрали собі голосів. Манка наполягав, що інженер Джиротті не впорався із завданням звести новий завод «Леболе», який мав компенсувати закриття линвової фабрики, і новий завод, де виготовляли б пластикові труби. Ніби інженер не лише вирішив закрити линвову фабрику у Терні, але й закрити завод у Папіньйо, який давав роботу 540 робітникам. За словами Манки, він і гадки не мав про програми «Терні Кіміка», яка теж перейшла під контроль ЕНІ. А ось у сірих південних очах шановного Даніло Де Коччі{52}, на відміну від Манки, який мав «переможений і сповнений бажанням помсти» вигляд, світилася неабияка радість, хоч він і силкувався придушити це в собі. Власне, він у римських колах збирав інформацію про таємні угоди між ЕНІ та представниками різноманітних відгалужень ХД. За словами Де Коччі, не одне, а геть усі відгалуження християнських демократів отримують гроші з фондів ЕНІ та ІРІ[262] тощо. З якою метою народовець з парламенту «провадив своє розслідування», ніхто не знав. Через те й був таким задоволеним.
Поряд з Де Коччі стояв Рікуччі{53}. Навіть Вінченцо Рікуччі мовчав. Він був генеральним директором Італійської компанії нафтогонів «СОІ» (теж належить ЕНІ), тими днями вирішив укласти гроші у Чивітавек’я (з огляду на запланований нафтопереробний завод, який належатиме ЕНІ) — ліву течію СПІ, адже наразі триває кампанія перед з’їздом партії. Час від часу Манчіні на нього поглядав. Не міг утриматися. Власне, він намагався визначити, чи таке рішуче субсидіювання було особистою ініціативою Рікуччі, чи це була частина ширших «безпосередніх інтересів» ЕНІ.
262
Інститут індустріальної реконструкції — італійське державне підприємство, засноване у 1933-му тодішнім головою уряду Беніто Муссоліні задля того, щоб врятувати від банкрутства найбільші італійські банки й уникнути обвалу економіки. Головний напрям діяльності — скуповування акцій компаній, що опинилися на межі банкрутства і мало власну частку у багатьох галузях італійської економіки, як, наприклад, транспорт, преса та телебачення, тощо.