Андреа Фаго дивиться на людей, які йдуть у його бік. Древні, яких він так добре знав. Він споглядав їх, він навіть мовчки їх упізнав. Потім його рот розтягнувся в усмішці, а очі засвітилися. Він загадково посміхався, адже усмішка його була надто глибоко людською, бо виникла вона через думку: неперервність, яка існує між мною і ними, повертаючись від них до мене, переривається, я є форма, пізнання якої — омана».
Нотатка 98a
ЕПОХЕ: РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК ВІДТВОРЮВАЛАСЬ ОДНА ІСТОРІЯ
«Так само, як і щоранку, закінчивши зміну в лікарні, лікар Томоо Цушима вийшов із шпиталю, збираючись у місто. Вже протягом кількох місяців те, що поставало перед його очима, щойно він полишав стіни лікарні, було щораз однаковим: зрештою, навколо ніколи не було нікого й нічого, що з будь-яких причин спромоглося б щось змінити. Колись на самому початку вже був „кінець світу“, й ось цього разу це був ще один „кінець світу“.
Як передмову до моєї розповіді додам, що, врешті, третій „кінець світу“ (а про це лікар Томоо Цушима ще знати не міг) почнеться після цього десь за три десятки років.
Отож три складові, які моглиa[276] призвести до „кінця світу“, трапилися, й їхня симетричність була майже обґрунтованою, одна за одною в історії людства у найзрозуміліший та найпростіший спосіб. Ось ці складові: небезпечність природи, небезпечність людини та, врешті (цього лікар Томоо Цушима ще був неспроможний усвідомити), кінечність природи. Цілком начебто очевидно, що остання особливість передрікає остаточний „кінець світу“. Щодня, роками, століттями, природа здається людині другом: себто батьківською, материнською (а тому вже навіть і прихильність є небезпечною); хай там як, але людина несвідомо сприймає її як друга: ласкавою, вічною та звичною. Сонце сходить, сяє, росте трава та квіти, звір та риба завжди готові пожертвувати життям, щоб стати їжею; ми їмо, спимо, кохаємось, співаємо, працюємо тощо. Час від часу таємничий оповідач нашої історії „вносить“ складову смертельної й неухильної небезпеки, використовуючи для цього відносні небезпеки (урагани, тайфуни, землетруси, чуму, війни), допоки абсолютна небезпека не постає у подобі того, чим вона є насправді: „кінцем світу“.
Під час „кінця світу“, який трапився на початку часів, як усі знають, людина спромоглася врятуватись: їй стали в нагоді вправність, терпіння, завбачливість, її перші зворушливі вміння і засоби. Відтоді й надалі „небезпечність природи“ як складову, яка може стати ймовірною причиною „кінця світу“, начебто здолали й назавжди позбавились від неї.
Та ось (вона теж „внесена“ нескінченною кількістю відносних прообразів самогубства) друга складова — „небезпечність людини“. Видовище, яке бачив перед своїми очима лікар Томоо Цушима, ось-ось мало засвідчити, що „небезпечність людини“ може справді стати причиною „кінця світу“. Тими днями не існувало нічого, що залишало б надію, що це не так. Що ж стосується третього „кінця світу“, який не має до нашої розповіді жодного стосунку, адже ще не настав, і який, як ми знаємо, спричинить „конечність природи“, незабаром дізнаємось… Певна річ, я не заздрю тим, кому зараз двадцять, а тим паче не заздрю й їхнім первісткам. Лікар ххх ˂ ˃».
Поклоніння мертвим — опис сцен з різних життів — одна зі сцен є надзвичайно цікавою — від неї беруть початок інші візіонарні спогади, які дивовижним чином пов’язані із цією сценою, — завдяки лише тому, що він увімкнув уяву, та своїм візіонарним здібностям лікар відтворює історію цієї родини. Це детективна розповідь «про владу». Він захоплюється, дивлячись на героя, який у свою чергу згадує мертвих: і саме через це він викликає підозри.
Нотатка 99
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО ТИСЯЧІ Й ОДНОГО ПЕРСОНАЖА
«Передмова, яка конче потрібна для моєї розповіді, — почав звичним понурим тоном другий оповідач, мало не куняючи, — буде такою: всі події, про які я вам розповім, трапилися не на підмостках світу, а на підмостках у моїй голові, не в обширі дійсності, а в обширі моєї уяви, й зрештою, все закінчилось не за суперечливими правилами гри життя, а за суперечливими правилами гри мого власного розуму.