d[45] столи та стільчики з білого дерева, шкіряні шезлонги. Поруч із вхідними дверима, які теж були розчинені настіж, на лавочці, що стояла на долівці з червоної теракотової цегли, радісно заллятій світлом, сиділа Віола. Вона тримала в руках скриньку, розписану, наче скринька з-під якоїсь настільної гри. Це, либонь, для гри «У гусака»[46]. Вона сиділа мовчки й дивилася у темінь, обіпершись об стіну будинку, гарячу, як у пічці. В одвірку, зодягнена у біле, з’явилася бабуся, вона, на відміну від служниці, навіть не намагалася приховати своє здивування. Карло знайшов найбільш звичайне виправдання, мовляв, хотів побачитися з нею й привітатися, адже приїхав з Рима й невдовзі знов має від’їжджати. Здивування старої швидко минуло, й вона навіть запросила онука повечеряти разом. Саме так Карло і планував, а тому його переповнило нездоланне, хвастливе задоволення. Його огорнув спокій. Отож, чекаючи, коли буде готовий, поки бабця тим часом клопоталася, Карло пішов полежати на одному з шезлонгів, просто навпроти Віоли, яка саме прийшла посидіти у тому самому дикому саду коло ґанку. Єдине, що лишалося Карло, лежачи на шезлонзі, — споглядати зорі. Вони вкрили геть-чисто все небесне полотно над старим током з рівними межами, на якому було розставлено старі глиняні глечики для оливкової олії. Нарешті спала ніч; сяйво зникло, залишивши по собі неприродну темряву. На багато кілометрів навколо не було жодного вуличного ліхтаря, а місяць ще не зійшов. Лишилися лише зорі. Дивовижні зорі молодості, на які потім уже ніхто не зводить очі, хоч вони й надалі продовжують сяяти абсолютно незворушно своїм зернистим та неспокійним сяйвом. Їхнє безугавне мерехтіння було ніби мовою. Раптом до їхньої розмови, по-рідному, приєднався такий близький і безкінечно далекий переспів цвіркунів. Здавалося, що вони ладні без угаву продовжувати свій спільний, нескінченний переспів: думка про те, що він навіює роздуми про смуток та смерть, була б занадто простою, тут було щось набагато більше — це було щире знання, вкрай виразна думка, яка, втім, не мала певної теми. Але Карло цим не переймався: він просто насолоджувався миттєвостями, коли міг закарбувати у пам’яті, як над ним нависає небесна сфера. Нічого не мало значення: все було лише оточенням, пречудовим оточенням. Єдине, що справді було для нього значущим, — це Віола. Він не міг добре роздивитися, дивиться вона на нього чи ні. Проте поволі він опустив руку в штани й поклав її просто на те місце, яке для дівчинки було незвіданим і сороміцьким. Та коли вже вечеря була майже на столі, з-за хвіртки почулося нав’язливе дзвоніння й чоловічий голос гукнув: «Віола!» Служниця, ніби за звичкою, пішла до дверей, відчинила, й показався худющий чолов’яга на велосипеді, одягнений, як селянин (на ньому була сорочка й штани, які селяни зазвичай одягають після роботи, вимившись у діжці у своєму дворі). Віола враз скочила й побігла до нього. В одвірку вигулькнула стара у білому й, докірливо звертаючись до дівчини, промовила: «І навіть не попрощаєшся?» Бабця говорила таким же діалектом, як і дівчина, котра, ледь обернувшись, вигукнула: «На добраніч, пані Емілія!» А слідом батько: «Вибачте, пані, добривечір, на все добре!» — «Добраніч, Віто», — сказала насамкінець жінка трохи ображено й пішла геть. Карло зостався на шезлонзі наодинці, а над ним — зорі. Тепер на нього чекала ціла вечеря з бабцею наодинці.
вернуться
Вид настільної гри, де треба ходити фішкою.