— Розповісти про найбільш значущі уривки, які було підкреслено
— дописати видання на якусь філологічну тему
Нотатка, записана ручкою на сторінках «Аргонавтів» (грецькою та англійською): «Не зважайте! Кожен великий письменник пише лише для того, щоб заповнити символами порожню сторінку». А далі дрібніше: «Кожен великий письменник над усе любить Центони[58]. У кожного великого письменника — середньовічна культура».
Нотатка 20
КАРЛО, ЯК У РОМАНІ СТЕРНА, ЗАЛИШЕНИЙ,
КОЛИ ЗБИРАВСЯ ЙТИ НА БЕНКЕТ
Тим часом Карло, якого я зловісно вимушений називати «другим», аби відрізняти його, нав’язуючи йому ймення Карлус, чи то Карл, які бридко тхнуть белетристикою, проживав власну «Поему повернення» до Турина, Карло, якого заради гармонійності я б мав називати «першим» і який, власне, є справжнім Карло (тобто завдяки своєму соціальному привілею), ось-ось мав здійснити власний стрибок уперед. У народі кажуть «кар’єра». Хоч насправді йдеться про дещо інше. Ніколи не слід йняти віри словам наших ворогів: у того, щоб людині реалізуватися, не існує ані моральних, ані будь-яких інших меж. Наразі цей Карло № 1 знаходив собі місце в житті, шукаючи покровителів, де міг би згодом, крок за кроком, цілковито себе реалізувати у власному житті й житті міста: ніби це було щось більше, ніж його право.
Між початками двох історій, які складають тему мого твору, неминуче існує симетрія; отож Карлова історія теж починається недалечко від його домівки, яку чоловік винаймав у кварталі, котрий за його часів вважався престижним. Маю на увазі салон пані Ф., про який, однак, завдяки частим відхиленням від теми, ми говоритимемо страшенно багато. Втім, це аж ніяк не означає, — я намагаюся уточнити, — що гармонійність, про яку я згадував, хоч на краплю буде порушено; насправді навіть у місцях та уявних героях, які займали чільне місце на початку оповіді про Карло № 2, є величезна перспектива, яка їх переважаєa[59]; навіть якщо йдеться про нікчемний мурашник антропологічно нижчих людців, які заявляють своє право на історію, даючи хабара в обмін на своє лакейство: походячи в усіх сенсах з найнижчого прошарку народу.
Стояв загадково вогкий і холодний вечір десь у середині весни, але водночас він був загадково сухим та теплим. Причиною, через яку вечір наповнювався такою таємничістюb[60], міг бути буревій, що збирався над великим кварталом, — проте у тиші, бо не було ані грому, ані вітру, — чи, навпаки, прояснення на небі й на землі в очікуванні спокою прекрасної пори року, ще затягнене торочками грозових хмар, осяяних урочистим зоряним укривалом.
Вдихаючи на повні груди те загадкове повітря, ніби то було його застигле майбуття, чи теплоту того вечора, повного знамень, Карло щойно вийшов з дому й крокував широким кроком, розстебнувши плаща, що важко розвівався на вітрі, адже це був проґумований макінтош з ххх (на власному прикладі роблячи цим внесок до Оксюморону, який пануватиме у цьому уривкові нашої розповіді).
Поруч з Карло, — щоправда, менш натхненно вдихаючи зимно-тепле, похмуро-сяйливе повітря у спокійно-бурливому, затихло-шумуючому кварталі, — щоправда не так захоплено ступаючи вулицею Паріолі до оселі пані Ф., — крокував дуже схожий на нього його одноліток.
У нього був такий самий парубоцький чубчик, хоч і вже трішки поріділий, що качався на чолі, наче крило, він був такого самого темного кольору, як і засмагла шкіра та волосся, властиві італійцям з півдня, той самий атлетичний зріст, прихований за на перший погляд мініатюрною поставою, й трохи схожа на мавпячу хода. Форма обличчя відрізнялася геть не набагато: там, де вилиця у Карло була видовженою, у чоловіка вона була трохи округлішою, у Карло підборіддя добре виділялося, а у чоловіка було слабким. І погляд він мав іронічніший і неуважливіший, тоді як очі Карло були сповнені дитячої серйозності, вони ніби скам’яніли від жаху вкупі з тривогою та надією.