— Я згоден з ними, — підсумував доктор Ґрентлі, згортаючи лист. — Повністю згоден. Гепгазерд, поза сумнівом, згодиться тут якнайкраще. Він ревний церковник, поміркований консерватор — у всякому разі на кращу підтримку нам годі сподіватися. А ще Гепгазерд працює при монаршому дворі, і це теж чудово.
Містер Чедвік погодився.
— Пригадайте тільки, як він розправився з негідником Горсменом, який зазіхнув на статки єпископа Беверлі, як пустив за течією тих, хто завів справу проти графа. — Оскільки громадськість заходилась обговорювати справу Сент-Кросу, один шляхетний лорд в очах доктора Ґрентлі перетворився на цілого «графа», par excellence[8]. — Як втихомирив того хлопця в Рочестері. Звісно, треба заручитися підтримкою Гепгазерда. Скажу вам таке, містере Чедвіку: треба бути насторожі і діяти вчасно, щоби вороги нас не випередили.
Плекаючи до сера Абрагама неабияку повагу, доктор вважав цілком реалістичною можливість переконати цього чоловіка поділитися своєю величезною владою в боротьбі проти ворогів церкви.
Цілком вдовольнившись таким висновком, доктор подався до богадільні, щоби розвідати про тамтешні справи. Поки йшов по священному двору й розглядав ворон, що шанобливо покрякували в його бік, з голови не йшли люті думки про тих, чия безбожність потривожила священну благодать його єпархії.
А хіба хтось міг почуватись інакше? Ми вважаємо, що навіть сам містер Горсмен, хай пробачить його дух сера Бенджаміна Голла, полагіднішав би, якби всі ці великі реформатори зробили собі ласку й пішли при світлі місяця прогулятися біля веж якихось древніх церков. Ну хто б не змилостився над каноніком, якби сам мав нагоду пройтися в тиші того довгого проходу Вінчестерського собору, поглядіти на ті чарівні споруди, на ті охайні лужки й відчути, безумовно, запізнати урочистий, впорядкований затишок тієї місцини! Хто міг би гніватися на настоятеля, якби сам міг пройтися по чарівному двору Герефорду й побачити цілковиту гармонію і досконалість тамтешніх тону й кольору, композиції й форми, статечної вежі і чарівного вітража! Хто міг би лежати під склепіннями собору в Солсбері, милуватися бібліотекою Джуела і тим незрівнянним шпилем, і при цьому не вважати, що і єпископи хоч інколи мають бути багатими!
Не варто дивуватися плину думок архідиякона. Панування церкви тривало вже кілька століть, і хоча якась цвіль зараз намагається понівечити це дерево, хоча чимало гілок уже відмерло, скільки є ще добрих плодів, за які ми так і не віддячили? Хто без докорів сумління може зрубати мертве гілля старого дуба, який хоч і не несе більше користі, та… ах!.. який він усе ж красивий! Хто наважиться розтягувати залишки старого лісу і при цьому не думати про укритий ним молодняк, який церкву таким грубим і категоричним тоном зараз змушують видати на поталу?
Попри всі свої чесноти, архідиякон аж ніяк не був м'якосердим. Прийшовши зранку до вітальні наглядача, він без зайвих вагань у присутності міс Гардінг накинувся ганити «нестерпного» Джона Болда, хоча й здогадався, що леді нерівно дихає до його ворога.
— Неллі, люба, принеси мені окуляри із задньої кімнати, — попросив батько в гарячковій спробі відвернути її рум'янець і не поранити почуття.
Елеонора принесла окуляри, поки батько намагався двозначними фразами пояснити її зятеві, що в доньчиній присутності про Болда краще не згадувати, після чого Елеонора вийшла із вітальні. Їй ні про Болда, ні про богадільню нічого не пояснювали, але жіноче чуття підказало, що щось не так.
— Треба щось робити, — заговорив архідиякон, обтираючи свої брови великою яскравою хустинкою: повно клопотів, ходив він швидко, а надворі стояв спекотний літній день. — Ви ж уже чули про заяву?
Містер Гардінг трохи знехотя зізнався, що таки чув.
— Ну! — архідиякон чекав почути думку містера Гардінга, але оскільки той мовчав, сам провадив далі: — Треба щось робити, ви самі це розумієте. Не можна дати цим людям вибити землю нам з-під ніг, а самим сидіти склавши руки.
Архідиякон, як чоловік практичний, у колі найближчих дозволяв собі говорити мовою простолюддя, хоча ніхто не міг так вправно полинути в заплутані лабіринти витончених фразеологізмів, коли мова заходила про церкву, а за публіку була молодша братія.
Наглядач мовчки дивився йому в обличчя, легенько змахуючи уявним смичком в одній руці й перетискаючи пальцями уявні струни в іншій. Так містер Гардінг заспокоював себе під час непростої розмови. Хай би як болісно на душі не було, помахи смичком були короткі й повільні, а зауважити роботу верхньої руки взагалі було неможливо. Ба більше, струни, на яких вона грала, могли лежати сховані в кишені музиканта, а сам інструмент міг бути десь під стільцем… Та варто було душі звикнутися з предметом розмови, варто було довірливому серцю дійти до суті проблеми, розгледіти її вирішення, як музикант одразу брав вищу ноту, заходився рукою водити по невидимих струнах, швидко промацуючи їх від шиї й до талії, а потім знову до самого вуха, породжуючи нестямну мелодію, яку чув тільки він сам і свята Цецилія, і мелодія ця не була безслідна.