Старці компаніями зійшлися у двір. Їх було одинадцять, бо бідолашний Джонні Бел був прикутий до ліжка і не міг прийти. І все ж старий підписався під заявою, оскільки був чи не в найперших рядах послідовників Генді. Він і справді не міг встати з ліжка; справді не мав жодних друзів, окрім тих, що жили в богадільні. Наглядач і його донька були наймилішими серед тих друзів. Йому й справді давали все, чого потребувало його немічне тіло, чим можна було вдовольнити його вбогий апетит, але навіть його мутне око на мить засяяло від однієї лише думки про сотню фунтів річних «на особисті нужди», як про те красномовно висловився Абель Генді. Бідолашний старий Джонні Бел запопадливо підписався під заявою.
Коли у дворі показалися два священники, старці зняли головні убори. Генді робив це повільно, вагався, але чорна мантія і жилетка, які він так хулив у кімнаті Скалпіта, зробили свою справу, і Генді зняв капелюх. Бунс, що стояв попереду від решти, низько вклонився архідияконові і приязним привітом висловив сподівання, що наглядач і міс Елеонора при доброму здоров'ї, «так само як діти Пламстеда і мій владика». Закінчивши свою промову, Бунс подався до решти старців і всівся на кам'яну лаву.
Коли архідиякон підвівся починати свою промову посеред того невеликого двору, він був схожий на якусь церковну статую, на втілення поборника церкви тут, на землі. Його крислатий капелюх, великий, новенький, помітний, до найменших дрібниць капелюх справжнього церковника, видавав призначення свого власника так само відверто, як квакерський[9] бриль. Його густі брови, широко розплющені очі, повні губи і підборіддя підкреслювали твердість і спокій. Широкі груди, закутані у вишукану матерію, вказували на вигоди його стану. Одна схована в кишені рука натякала на практичну хватку, з якою матінка церква вчепилася у свої тимчасові володіння, а друга, вільна, була готова за потреби боронити себе. Хороші штани й ошатні чорні гамаші вигідно показували обернену ногу, котра немов свідчила про порядність, зовнішню красу і ласку нашої церкви.
— Отже, шановні, — почав архідиякон, набувши зручної пози, — хочу мовити вам кілька слів. Вашому хорошому другові настоятелю і мені самому, а також моєму лордові єпископу, від імені якого звертаюся до вас, дуже прикро, воістину прикро, що у вас є привід висловлювати своє невдоволення. Кожен такий доречний привід буде одразу ж усунений вашим наглядачем або його святістю єпископом, або мною від його імені. Немає потреби писати заяви. — Тут промовець на мить замовк з надією почути бубняве схвалення, яке засвідчило б готовність декого зі старців поступитись, але ніхто й ні пари з уст. Навіть Бунс сидів, стуливши рота, сидів тихо і невдоволено. — Немає потреби писати заяви, — повторив архідиякон. — Мені повідомили, що ви вже написали заяву на ім'я єпископа. — Він знову замовк, щоби почути відповідь. Після недовгої мовчанки Генді набрався сміливості і відповів:
— Так, написали.
— Ви написали заяву на ім'я єпископа, а в тій заяві, наскільки мені відомо, висловили думку, що не отримуєте своєї частки з маєтностей Гірама. — Тут більшість старців висловила згоду. — Тоді чого ви просите? Чого хочете? Чи вам тут чогось не додали? Чого…
— Сотню на рік, — пробубонів старий Муді таким голосом, немовби з-під землі.
— Сотню на рік! — вибухнув войовничий архідиякон. Однією рукою, витягнутою вперед і стисненою в кулаці, він відбивався від безсоромності цих позивачів, а другою міцно стискав монети півкрони[10] в кишені, що уособлювали церковні статки. — Сотню на рік! Ви, шановні, певно, збожеволіли. Йдеться про заповіт Джона Гірама! Коли Джон Гірам будував богадільню для немічних старців, старих, немічних робітників, старих, кволих чоловіків, що вже не могли працювати, для калік, сліпих, прикутих до ліжка і їм подібних, чи хотів він перетворювати їх на джентльменів? Чи справді ви думаєте, що Джон Гірам мав намір роздавати сотню на рік старцеві, який у свої найкращі роки заробляв для себе й родини не більш ніж два шилінги чи півкрони на день? Ні, шановні, я скажу вам, чого хотів Джон Гірам: він хотів, щоби дванадцять бідних, старих, немічних робітників, котрі більше не могли самотужки дбати про себе, котрі не мали друзів, котрі без ласкавої руки доброчинця голодували б і вмирали б гіркою смертю… хотів, щоби дванадцять таких старців, котрих мучили нужда й нещастя, прийшли сюди і в цих мурах знайшли собі притулок і їжу до смерті, щоби тут вони відпочивали й молилися Господу. Ось чого Джон Гірам хотів насправді. Ви не читали його заповіту, і сумніваюся, що його читали ті грішники, котрі порадили вам писати заяву. А я читав. Я знаю, що він заповідав, і так вам про це й кажу, така була його воля.
9
Квакери — члени поширеної у Великій Британії та США протестантської секти, для якої характерні віра в те, що людина може безпосередньо спілкуватися з Богом, заперечення будь-яких зовнішніх виявів релігійності.