Окрім цієї, розгорається ще одна битва, більш холоднокровна і стримана. Архідиякон із гладким, огрядним парохом у підмозі став супроти двох пребендаріїв у небезпечному, але й веселому вісті[11]. Зі стриманим завзяттям споглядають вони за змішаною колодою і з вичікувальним поглядом дожидаються козиря. З якою нервовою точністю складають вони свої карти, ховаючи їх від чужого ока! Чому цей худий лікар такий млявий? Лик цього схожого на мерця із запалими щелепою і оком чоловіка не годиться пишноті його матері церкви! Ай, ну чому так повільно, чому так мляво, лікарю? Глядіть, як німий від агонії архідиякон кладе свої карти на стіл і поглядом шукає допомоги у небес чи стелі. Слухайте, як він зітхає, як великими пальцями в кишенях показує, що кінця цим мукам не видно навіть близько! Марно сподіватися, якщо взагалі сподіватися, що цьому млявому лікарю можна якось дошкулити. Він вивірено викладає кожну карту, зважує цінність кожного могутнього туза, кожного обачного короля і кожної заспокійливої дами. Міркує над валетом і десяткою, рахує масті, оцінює весь свій набір. Нарешті карта падає на стіл, три інші тут же падають вслід за нею. Малий лікар ходить знову, а його напарник блискучим поглядом вловлює його взятку. Тричі вони так робили, тричі фортуна усміхалася пребендаріям, поки архідиякон сам не кинувся в бій. З четвертого ходу він якоюсь нещасною двійкою кладе ниць короля з короною і скіпетром, кудлатою бородою і похмурим чолом.
— Як Давид Голіафа, — коментує архідиякон, сунучи чотири карти своєму напарнику. Потім ходить козирем, потім — ще одним. Далі — королем, далі — тузом і зрештою — десяткою, яка витягує з кволого лікаря його єдину твердиню — виплекану козирну даму.
— Що, нема більше трефи? — цікавиться архідиякон у напарника.
— Тільки одна, — низьким голосом із самого черева відповідає гладкий парох, що сидить весь розпашілий, мовчазний, неприступний, обачний, як надійний, але не надто видатний союзник.
Та архідиякону байдуже, скільки в нього трефи — багато чи взагалі немає. Доктор Ґрентлі викидає залишок карт із мало не дошкульною для опонентів швидкістю, роздає їм як належне чотири карти, а решту суне по столі до розпашілого пароха. Каже «два картами, два старшими картами, і остання взятка», зауважує трійку під свічником і починає роздавати вже другу колоду, перш ніж кволий лікар встигає підрахувати свій програш.
Ось так і минула вечірка в наглядача. Чоловіки й жінки, що поправляли шалі й туфлі, усі казали, як весело вони забавлялися. Місіс Ґудінаф, розпашіла дружина пароха, потискаючи руку наглядача, виголосила, що ніколи в житті так не веселилася. Цим вона виявила, як мало веселощів дозволяла сама собі, адже весь вечір сиділа на одному кріслі й ні з ким не розмовляла, і з нею — ніхто. Матильда Джонсон, коли дозволила юному Діксону з банку застебнути їй мантію на шиї, подумала собі, що дві сотні фунтів на рік і невеличкий будиночок справді ощасливлять її. А тим паче хлопець точно колись стане управителем. Аполлон, котрий ховав флейту до кишені, думав собі, що гідно тримався. Архідиякон втішено дзеленчав виграшем, а ось кволий лікар пішов додому ледве не мовчки, лише приповідав собі під ніс: «Три і тридцять очок! Три і тридцять очок!».
Гості розійшлися, містер Гардінг залишився наодинці з донькою.
Ще треба розповісти про те, що сталося між Елеонорою Гардінг і Мері Болд. Що історики, що романісти мають бути вдячні за те, що їм не доводиться чути своїх героїв і героїнь, бо тоді їм би ні трьох, ні двадцятьох томів не вистачило! Я ж у нашій історії підслухав так мало, що живу з надією вмістити свою працю у триста сторінок, виконати приємне завдання — дописати роман в один том. Та щось таки сталося між тими двома. Наглядач уже задув свічі і сховав інструмент у футляр, а донька досі стояла смутна й замислена перед каміном з твердим наміром заговорити до батька, але з ваганням щодо того, що йому сказати.
— То що, Елеоноро, вже йдеш спати?
— Так, — відповіла вона і зрушила з місця. — Певно, йду. Але тату… містера Болда сьогодні не було. Ви не знаєте чому?
— Болд був запрошений. Я особисто написав йому.
— Але чи знаєте ви, чому він не прийшов, тату?
— Елеоноро, я можу здогадатись. Але здогадки в таких справах зайві, люба. Чому для тебе це так важливо?
— Ох, тату, скажіть, — скрикнула вона, кинувшись обіймати батька, зазираючи йому в очі, — що він затіяв? Що коїться? Чи є якась… якась… якась… — вона не могла підібрати слово, — якась загроза?
— Загроза, люба? Яка ще загроза?
— Загроза для вас, загроза проблем чи втрати, чи… Ох, тату, чому ви мені ще раніше нічого не розповіли?