Містер Гардінг невисокий чолов'яга, якому вже під шістдесят, та вік майже не лишив на ньому слідів. Волосся його сірувате, але ще не сиве, очі напрочуд м'які, але ясні й чисті, хоча окуляри з двома скельцями, що звисають з руки, коли не сидять на носі, дають зрозуміти, що вік таки позначився на зорі. Руки його ніжно-бліді, долоні і стопи дрібні. Одягнений у чорну рясу, чорні бриджі, чорні гамаші й чорну хустку на шиї, яка чомусь так обурює декого з його аж надто ділових братів по службі.
Навіть найпалкіші шанувальники містера Гардінга не назвуть його працьовитим. Обставини його життя не вимагали від нього такої риси. Та й неробою його все ж не назвеш. Заступивши на службу дяком, містер Гардінг опублікував збірку давньої церковної музики, яка втілила в собі все найкраще, що тільки є в пергаменті, друкарстві і позолоті, а також кілька трактатів про Перселла, Кротча та Нареса. Гардінг значно поліпшив барчестерський хор, який під його орудою тепер може змагатися з будь-яким собором в Англії. Зі служб собору дяк брав собі більшу, аніж належалося, частку, а також щодня грав на віолончелі для публіки, яку вдавалося зібрати. Faute de mieux[1] — то й без публіки грав.
Мусимо сказати про містера Гардінга ще дещо. Як уже було зазначено, заробляв він вісімсот фунтів на рік, а за сім'ю йому була одна донька. Попри це гроші у нього не надто велися. Пергамент і позолота «Церковної музики Гардінга» коштували більше, ніж можна було б подумати. Справжню ціну знають тільки автор, видавець і преподобний Теофілій Ґрентлі, який аж ніяк не такий марнотрат, як його тесть. А ще містер Гардінг нічого не жаліє доньці, для якої утримує карету з парою поні. По правді, то наглядач щедрий до всіх, а особливо до тих дванадцяти старців під своїм опікунством. Поза сумнівом, з такими виплатами містер Гардінг, як він сам каже, мав би бути вищим від усього світу, але хай там як, а піднятися вище архідиякона Теофілія Ґрентлі наглядач не зможе, бо ж постійно в боргу перед своїм зятем, котрий, певною мірою, взяв на себе фінансові клопоти дяка.
Розділ 2. Барчестерський реформатор
Ось уже десять років містер Гардінг служить дяком у Барчестері, а чутки про справи маєтностей Гірама знову, на жаль, звучать на повен голос. Не те щоб хтось нарікає на прибутки містера Гардінга, якими він так тішиться, та й посаді його ніхто не заздрить, але про таке зараз говорять у різних куточках Англії. Затяті політикани з Палати громад заявляють, ба навіть обурюються, що зажерливі душпастирі англіканської церкви привласнюють багатства доброчинців, які колись заповіли їх на догляд за старими й освіту для молоді. Справу богадільні Сент-Кросу навіть довели до державних судів, а боротьбі містера Вістона з Рочестера заходилися висловлювати співчуття й підтримку. Вже навіть кажуть, що треба запровадити перевірки.
Містер Гардінг, котрий має кришталево чисту совість і ніколи б не подумав, що присвоїв собі бодай фунт зі спадку Гірама, у цій справі став на бік церкви разом зі своїм другом єпископом і зятем архідияконом. Архідиякон доктор Ґрентлі не збирався мовчати. Він дружить із сановниками Рочестерського капітула і написав у пресу не одного листа щодо гучної справи доктора Вістона, завдяки чому, як гадають його прихильники, практично залагодив питання. А ще його знають в Оксфорді як автора памфлету «Sacerdos»[2] про графа Ґілдфорда із Сент-Кросу, в якому чітко сказано, що за теперішніми звичаями не обов'язково коритися волі благодійника буквально, а інтереси церкви, якою той благодійник так переймався, полягають у тому, щоб дати її єпископам можливість самим винагороджувати своїх блискучих світил, що так ревно прислужилися християнській справі. У відповідь можна було б сказати, що Генрі де Блюа, благодійник Сент-Кросу, не був зацікавлений добробутом реформованої церкви, а вельмож Сент-Кросу, що жили після нього, аж ніяк не назвеш світилами на службі у християнства. Хай там як, а зрештою всі друзі архідиякона без сумнівів розцінили таку логіку як переконливу, а гідна відповідь на неї так і не пролунала.