Наглядач подався у вітальню, де зустрів доньку, але зараз не мав сил з нею розмовляти, тож пішов звідти в задню кімнату. Все ж містер Гардінг не встиг утекти від погляду Елеонори чи вберегтися від того, щоб вона не побачила батьків пригнічений настрій. Згодом вона пішла за ним. Наглядач звично сидів у кріслі з розгорнутою перед собою книгою. Пера в руці містер Гардінг не тримав, чудернацьких записок з нотами теж не було, так само як і рахунків богадільні, які він вів так точно, але хаотично. Наглядач просто сидів і не думав ні про що, не дивився ні на що — просто мучився.
— Облиш мене наодинці, Елеоноро, люба. Облиш мене, золотце, на кілька хвилин, бо я зараз зайнятий.
Елеонора все добре бачила, а проте залишила батька і мовчки подалася у вітальню. Посидівши якийсь час на самоті і без роботи, наглядач підвівся і пішов. Йому легше думалося, коли ходив, а не сидів. Містер Гардінг спробував непоміченим прокрастися в садок, але на порозі зустрів Бунса.
— То що, Бунсе, — мовив він дещо різким як для себе тоном, — що таке? Ви шукали мене?
— Я прийшов просити вас про ласку, — мовив старець, торкнувшись капелюха, — і розпитати про новини з Лондона, — додав він після мовчанки.
Наглядач здригнувся, притулив долоню до лоба і відчув бентегу.
— Зранку сюди приходив повірений Фінні, — пояснив Бунс. — З його вигляду я зрозумів, що він уже не такий вдоволений, як раніше. Просочилась інформація, що архідиякон отримав чудові новини із Лондона, і тепер Генді і Муді так бісяться, що місця собі не знаходять. Сподіваюся, — веселим тоном спробував продовжити старець, — що скоро все налагодиться, що скоро всій цій справі, яка так болюче тривожить вашу святість, прийде кінець.
— Я теж на це сподіваюся, Бунсе.
— То що там новини, ваша святосте? — ледве не пошепки спитав старець.
Містер Гардінг пройшов далі і нетерпляче похитав головою. Бідолашний Бунс навіть не підозрював, що зараз мучить свого заступника.
— Якщо вас щось зможе розвеселити, я був би радий про це знати, — мовив Бунс приязним голосом, якому навіть згорьований наглядач не міг противитися.
Містер Гардінг зупинився і взяв Бунса за обидві руки.
— Друже, — мовив він, — мій любий старий друже, нічого такого немає, немає новин, які мене звеселили б. Хай діється воля Божа.
Дві скупі гарячі сльозини вирвалися з його очей і покотилися зморщеними щоками.
— Хай діється воля Божа, — урочисто повторив Бунс, — але мені сказали, що із Лондона прийшли хороші новини, тож я прийшов побажати радості вашій святості. Та хай діється воля Божа.
Наглядач пішов далі. Старець кинув тоскний погляд йому вслід і, не отримавши запрошення йти слідом, засмучено повернувся до своєї кімнати.
Кілька годин наглядач провів у саду. Прогулявшись, він нерухомо став на стежині, а потім, відчувши втому в ногах, мимохіть сів на лавку, а потім знову підвівся і пішов. Елеонора, сховавшись за мусліновими шторами, споглядала за батьком поміж дерев, коли він показувався з-за них, щоби потім знову зникнути на черговому повороті. Так наглядач ходив до п'ятої години, а потім прокрався назад у будинок і заходився готуватися до вечері. Вечеря видалася похмурою. Скромна покоївка, котра подавала страви і міняла тарілки, зауважила щось недобре, тому почала поводитися ще скромніше, ніж будь-коли раніше. Ні в батька, ні в доньки не було апетиту, тож ненависна їжа невдовзі зникла зі столу, а на заміну їй з'явилася пляшка портвейну.
— Покликати Бунса, тату? — спитала донька з надією, що товариство старця може полегшити батькову скорботу.
— Ні, люба, дякую, не сьогодні. А ти що, Елеоноро, нікуди сьогодні не йдеш? Такий погожий вечір. Не треба сидіти вдома через мене, люба.
— Мені здалося, що ви, тату, засумували.
— Засумував, — роздратовано буркнув наглядач. — Тут кожен має пережити свій уділ смутку. Я нічим не ліпший від решти. Поцілуй мене, люба, і можеш іти. Якщо зможу, буду більш товариським по твоєму поверненню.
І знову батькова скорбота прогнала Елеонору. Ах! Тепер вона жадала не побачити батька щасливим, а отримати дозвіл розділити його скорботу. Їй не хотілося змушувати його ставати товариським — хотілося переконати його стати довірливішим.
Елеонора надягнула капелюшок і подалася до Мері Болд. Вона навідувалася туди щодня, бо Джон Болд поїхав у Лондон вирішувати справи з адвокатами і церковними реформаторами, з головою поринувши у питання, які не стосувалися наглядача Барчестерського. Одному членові парламенту Болд надавав інформацію, а з іншим обідав. Робив пожертви у фонди, що займалися ліквідацією церковних прибутків, і виступав у «Короні і Якорі»[14] з підтримкою рішення, що представник духовенства англіканської церкви, хай би ким він був, не може заробляти більше ніж тисячу фунтів на рік, але й щоб не менше як двісті п'ятдесят фунтів. Його промова там була коротка, бо тоді мали виступити п'ятнадцять представників, а приміщення винайняли тільки на дві години. Квакери і містер Кобден спробували скористатись останніми хвилинами зустрічі, щоби публічно попросити допомоги в імператора Росії. Промова Болда була гостра і разюча. Принаймні так йому сказав товариш, із яким хлопець зараз проводив чимало часу і від якого дуже залежав. Його звали Том Тауерс — він був вельми обдарованим і вважався одним із високопосадовців у «Юпітері».
14
«Корона і Якір» (англ. Crown and Anchor) — відомий будинок у Лондоні, у якому в XIX столітті часто проводили з'їзди різних політичних груп.