Джон Болд вирішив оселитися в Барчестері, щоб самотужки доглядати за своїм майном, а разом з ним — за кістками і тілами сусідів, котрі постійно кликали його на допомогу. Ось тому хлопець позначив свою нерухомість великим мідним знаком з написом «Джон Болд, хірург». Це дуже дратувало дев'ятьох лікарів, що вже намагалися домовитися про житло з єпископом, настоятелем і каноніками. Господарювати допомагала сестра. На той час Болду було не більше ніж двадцять чотири роки, і хоча в Барчестері він прожив уже три роки, ми не чули, щоби хлопець якось покривдив тих дев'ятьох гідних лікарів. Чесно кажучи, їхній страх до Болда випарувався, бо за три роки молодик не взяв з них навіть три плати.
Хай там як, а Джон Болд — чоловік здібний, а завдяки практиці став би ще й здібним хірургом. Та його життя пішло по іншій стежині. На прожиток йому вистачало, тому заробляти на хліб не було потреби. Вся його робота звелася до, як він сам каже, професійної нудьги. Гадаю, так Болд описує загальну роботу хірурга-практика. Та Болд знайшов собі заняття. Він частенько робить перев'язки і вправляє кінцівки біднякам, котрі мислять подібно до нього, та робить це з любові. Не беруся казати, що архідиякон має рацію, коли обзиває Джона Болда демагогом, бо мені важко уявити, в які крайнощі треба впадати, щоби заслужити таке прізвисько. Та Болд — упертий реформатор. Хлопець пристрасно взявся за всі зловживання — зловживання у державі, у церкві, у муніципалітеті (Болда обрали до міської ради Барчестера, і він так журив трьох міських голів, що четвертого ледве знайшли), у медицині і загалом у світі. Болд має щирий патріотичний порив змінити людство. Завзяття, з яким цей хлопець присвячує себе боротьбі зі злом і несправедливістю, заслуговує на повагу, але, боюся, він аж надто захопився думкою, що реформація — це його особлива місія. Було б добре, якби молодик був трохи менш самовпевнений, якби трохи більше вірив у чесність намірів людей довкола, якби його можна було переконати, що не всі давні звичаї лихі і що зміни можуть нести загрозу. Та ж ні, Болд запальний і самовпевнений, як сам Дантон. Перевірені часом порядки віддає анафемі з люттю французьких якобінців.
Не дивно, що доктор Ґрентлі вважає Болда підбурювачем, який звалився йому на голову ледь не посеред тихого двору древнього Барчестерського собору. Доктор Ґрентлі стережеться Болда, як чуми, та містер Гардінг ще давно здружився з Болдом-старшим. Так, у дитинстві Джон Болд грався у дворі містера Гардінга. Він захоплено слухав священні мелодії дяка, заслуживши собі цим почесне місце в його серці. А якщо бути до кінця відвертим, то з того часу Болд засів у ще одному серці того двору.
Елеонора Гардінг не давала Джону Болду жодних обітниць і, мабуть, навіть собі не зізнавалася, наскільки милий її серцю цей молодий реформатор. Та вона не зносить, коли хтось грубо відзивається про нього. Вона не наважується захищати Болда, коли її зять так відверто лає його, бо, подібно до батька, остерігається доктора Ґрентлі, але у ній вже зародилася неприязнь до архідиякона. Вона переконує батька, що несправедливо й нерозсудливо буде прогнати юного друга через його світогляд. Їй не хочеться ходити туди, де не зустріне його. По правді, вона закохалася.
Розумних причин, чому Елеонора Гардінг не повинна кохати Джона Болда, немає. В нього є все, що зачіпає дівоче серце. Він відважний, завзятий і чарівний, дужий і вродливий, молодий і енергійний, характером у всіх сенсах м'який, так ще й заробляє достатньо, щоб забезпечувати дружину. Хлопець дружить з її батьком і, що найважливіше, він кохає її. То чому б Елеонорі Гардінг не прикипіти до Джона Болда?
Доктор Ґрентлі, багатоокий, як сам Аргос, уже віддавна знає, куди той вітер дме, але знайде не одну тверду причину, чому цього не можна допустити. Поки що він не вважає за потрібне обговорювати це з тестем, адже знає, наскільки дурнувато поблажливим стає містер Гардінг у справах, що стосуються його доньки. Це питання архідиякон обговорював лише з довіреною помічницею у священному закутку за церковними балдахінами Пламстедської резиденції.
Скільки солодкої втіхи, скільки цінної розради дістав наш архідиякон за тими святими завісами! Тільки там доктор Ґрентлі розслабляється і спускається зі свого високого церковного п'єдесталу до рівня простого смертного. У миру доктор Ґрентлі ніколи не вдається до того лику, що так вдало захоплює його. Він гордий, як древній святий, а бездоганний, як сучасний єпископ. Він завжди однаковий, завжди архідиякон. Доктор Ґрентлі не Гомер, він не клює носом. Навіть у присутності тестя, єпископа і настоятеля він подає себе урочисто, від чого молоді серця Барчестера охоплює побожним трепетом, а у парафіян Пламстеда тремтять коліна. Тільки коли міняє крислатий капелюх на нічний ковпак із китичкою, а чорне блискуче вбрання — на robe de nuit[3], тільки тоді доктор Ґрентлі розмовляє, виглядає і думає як звичайна людина.