Тоді все було чудово, ці слова давали нам надію. Коли отримаємо наступного поета, ми обійдемося з ним краще, і хоча куріпок облишити не можна, щось, певно, можна вдіяти з браконьєрами. Однак нам не хотілося, щоби такий туманний професор навчав нас політики. Коли доктор прийшов сказати нам, що герої Вестмінстера — ніщо, ми почали думати, що досить з нього писанини. Його нападки на відправні скриньки[18] не вважали чимось значним, та, коротше кажучи, доктору варто знову дозволити висловлювати свої переживання:
«Якби найбільш винахідлива бюрократія могла принести бодай якусь користь людям у конвульсіях, так би мовити, ще не мертвим, якби відправні скриньки з небаченою оксамитовою підкладкою і замком Чабба могли заспокоїти людей in extremis[19], я, як і багато хто, своїм висхлим язиком покликав би лорда Джона Рассела, або, як радиш ти, брате, лорда Абердина, або, як радиш, кузене, лорда Дербі. Мені і моєму висхлому язикові було б однаковісінько. Байдуже. О, Дербі! О, Гладстоне! О, Пальмерстоне! О, лорде Джоне! Кожен біжить із сумирним обличчям і відправною скринькою. Не допоможуть лікарі! Скільки би не було господарів у тих скриньок, жодна не вилікує такий розлад! Що? Чи є в нас нові імена лікарів, послідовників, які би не тонули в паперах? То закличмо знову. О, Дізраелі, великий опозиціонере, чоловіче з хмурим чолом! Або о, Моулсворте, великий реформаторе, ти, що обіцяєш утопію. Приходять вони — кожен із сумирним лицем і з… а щоб мені! а щоб моїй країні!.. знову кожен з відправною скринькою!
О, спокою з Даунінґ-стріт!
Брати мої, коли римлянина на полі бою покидала надія, коли на перемогу не лишалося навіть шансу, він міг заховати своє обличчя в тогу і загинути з честю. А ми з вами так можемо? Якщо так, нам би самим було краще. Якщо ні, брати мої, треба вмерти з честю, бо я в цьому ницому світі не бачу жодної надії на життя і перемогу. Я не можу довіритись одному сумирному обличчю з відправною скринькою!»
У цьому може бути якась правда, у цих роздумах може бути глибина, але ці аргументи не переконали англійців відкликати свою довіру до теперішнього облаштування уряду, тому щомісячний памфлет доктора Антиканта про занепад людства не отримав такої уваги, яку отримали його попередні праці. У своїх публікаціях він не обмежувався лише політикою, а міркував над чималою кількістю питань громадського інтересу, і все йому було не таке. Якщо вірити йому, всі — нечесні, і не тільки всі, а ще й усе. Чоловік не може не зняти капелюха перед леді і при цьому не збрехати. А леді збреше вже посмішкою. Складки на джентльменовій сорочці кишать обманом, а манірні жіночі рухи повняться брехнею. Чи чули ви щось жорстокіше за його нападки на дамські капелюшки й анафеми, якими він обіцяв стерти в пил пудру з єпископської перуки?
Памфлет, який Том Тауерс зараз посунув по столі, мав заголовок «Сучасна благодійність» і був написаний із наміром довести, скільки багато доброчинності зробили наші предки, і скільки мало — ми сьогодні. Закінчувався він порівнянням давніх часів з теперішніми, в якому теперішні отримали обмаль похвали.
— Глянь-но, — мовив Тауерс, гортаючи сторінки памфлету і вказуючи на уривок наприкінці: — Боюся, твоєму другові наглядачеві, якого ти називаєш таким неегоїстичним, це не сподобається.
Болд прочитав:
«Господи, що за видовище! Широко розплющеними очима гляньмо на слугу Божого, що жив чотири сторіччя тому, на чоловіка з темних віків. Гляньмо, як він працював на славу Божу, і, знову ж таки, гляньмо на слугу Божого сьогодення і на те, як працює він.
Чи варто казати, що той перший з болем ступає по світу і, як чоловік мудрий, процвітає, як і повинен процвітати кожен працьовитий господар, а на свою мирську роботу він дивиться виключно як на скарб, до якого жоден крадій не підбереться? Чи сяє той старий благородством, коли, спершись на дубовий ціпок, гуляє по Гай-стріт у рідному містечку і приймає від усіх ґречні привіти і похвалу за свої діла? Він, мої найясніші мешканці Белгервейської площі і найближчих околиць, справді благородний старий, хоча сам і працює непримітним торговцем вовною.
Шаповальний промисел, однак, у ті дні приносив чимало прибутку, тож коли наш давній друг уже був при смерті, він розпорядився, не знаю, яким словом це тоді називали, розподілити своє зайве майно. Чотирьом синам і донькам цілком вистачало того, що самі заробляли чесною працею. Друзі й родичі отримали відраду за горе від великої утрати, а старі підлеглі — змогу доживати літ у затишку. Цей один старий зробив більше ніж досить, як на те темне XV сторіччя. Але й це не кінець. Майбутні покоління бідних шаповалів будуть благословляти ім'я багатія, на його кошти буде зведена богадільня, а з його майна будуть годуватися ті представники цього промислу, котрі більше не могли самі прогодувати себе чесною й тяжкою працею.
18
Спеціальні урядові скриньки, у яких у Великій Британії традиційно транспортували важливі державні документи.