Ось так чоловік із XV сторіччя як міг прислужився на славу Божу, і, як мені здається, більшого годі й просити.
А тепер гляньмо на слугу Божого з теперішніх часів. Він уже не працює шаповалом, бо тепер така праця не показник благородства. Припустімо, що він кращий серед кращих, що він не марнував нагод. Зрештою, наш старий друг був неграмотним, а наш теперішній друг чоловік освічений як годиться. Коротше кажучи, він благословенний — священник англіканської церкви!
Тож яким таким чином він у цьому ницому світі працює на славу Божу? Господи! Працює найдивнішим чином! Ох, брате мій, не всяк, хто цього на власні очі не бачив, зможе повірити, що таке взагалі можливо. Працює розмахом своєї захланності, силою свого черева. Він дбає тільки про те, аби зжерти хліб, що так ретельно і завбачливо готували для цих збіднілих шаповалів; про те, аби раз на тиждень байдуже затягувати псалми через ніс, і, видиться нам так, що коротшими будуть ці псалми, то більше він тішиться.
О, мої цивілізовані друзі! Великі британці ніколи не будуть рабами, бо ми народ, що збудував собі державу безмежної свободи, що розрізняє добро від зла. Скажіть мені, який пам'ятник ви зведете цьому високоосвіченому священнику англіканської церкви?»
Таке його другові точно не сподобається, подумав Болд. Гірше навіть важко уявити. Які страждання і біди він, Болд, спричинив своїми нападками на богадільню!
— Як бачиш, — мовив Тауерс, — про цю справу багато говорять, і громадськість на твоєму боці. Мені прикро, що ти хочеш облишити її. Ти вже бачив перший випуск «Богадільні»?
Ні, Болд не бачив «Богадільні». Хлопець бачив, що містер Народій Сентимент рекламує свій новий роман під такою назвою, але жодним чином не пов'язував його з Барчестерською богадільнею і навіть на мить не замислювався над цим.
— Це прямий напад на всю систему, — провадив далі Тауерс. — Знадобиться чимало часу, щоби знищити Рочестер, Барчестер, Далвіч, Сент-Крос і їм подібні розсадники казнокрадства. Зрозуміло, що там Сентимент зосередився на Барчестері, там він підняв усю ту історію. Я чесно подумав, що він те все дізнався від тебе. Написано дуже добре, сам побачиш. Його перші випуски завжди такі.
Болд заявив, що сам нічого містеру Сентименту не розповідав і що йому вельми прикро дізнатися, що справа набула такого сумнозвісного розмаху.
— Цю пожежу вже не погасити, — мовив Тауерс. — Зараз займеться споруда, а оскільки колоди всі прогнили, то, мушу сказати, що швидше це станеться, то краще. Я думав, що ти вже приніс мені éclat[20] у цій справі.
Для Болда ці слова були гіркі, як полин. Він зробив достатньо, щоби навіки спаскудити життя своєму другові наглядачу, а відступив лише тоді, коли успіх його справи вже став певним і збурив справжній інтерес. Який слабкий управлінець з нього вдався! Шкоду він уже зробив, а руки вмив аж тоді, коли зміни на краще, про які думав від початку, ось-ось починалися. Раніше Болд би дуже тішився нагоді докласти всіх зусиль у такій справі, отримати підтримку від «Юпітера» і двох найпопулярніших авторів того часу! Сама думка про таке відкривала йому вид на світ, у якому хотілося жити. До чого все могло дійти? До приємних стосунків… громадської похвали… афінських бенкетів і розкішного смаку аттичної солі?
Однак зараз ці надії лишилися в минулому. Болд дав слово облишити справу і не міг забути про свою обіцянку, бо відступив уже задалеко. Тепер він сидів у кабінеті Тома Тауерса і мав на меті не допустити більше статей в «Юпітері», і хоча таке завдання йому вельми не подобалося, все-таки треба виступити з такою заявою.
— Я не зміг продовжувати справу, — заговорив Болд, — бо зрозумів, що помилявся.
Том Тауерс стенув плечима. Як може успішний чоловік помилятися!
— У такому разі ти, звісно, маєш облишити її.
— До тебе я прийшов, щоби просити і тебе облишити її.
— Просити мене, — мовив Том Тауерс із найбільш безтурботною усмішкою і довершеним поглядом м'якого подиву, немов добре знав, що він, Том Тауерс, останній, хто буде встрявати в такі справи.