У давнину щось велике здобували через велику працю. Коли треба було реформувати погане, реформатори бралися за своє тяжке завдання з похмурою благопристойністю і напруженими суперечками. Ціле століття йшло на доведення свого невдоволення, філософські розвідки друкували в книжках, які писали ціле життя, а читали цілу вічність. Зараз наш крок легший і швидший. Висміювання видаються переконливішими за аргументи, уявні болі вражають дужче за справжні печалі, а щомісячні випуски романів схиляють на свій бік, коли це не вдається шпальтам. Якщо світ треба виправити, за роботу беруться шилінги.
Серед усіх подібних реформаторів містер Сентимент найвпливовіший. Кількість вад, з якими він розправився, просто вражає. Нам варто боятися, що скоро в нього закінчаться теми, і коли письменник таки доб'ється добра для робітничих класів і того, щоби гірке пиво наливали в належні пінтові пляшки, він залишиться без роботи. Містер Сентимент дуже впливовий, і, мабуть, причиною цьому є те, що його бідні добрі люди справді дуже добрі, а погані багаті люди — справді дуже погані, а справді чесні — дуже чесні. Нині ніхто не буде розкидатися сентиментальщиною, якщо її показати у правильних кабінетах. Божественні жінки-пери тепер нікого не цікавлять, хоча їм аж ніяк не бракує чеснот. Тепер якийсь шаблонний селюк чи бездоганний герой промислового виробництва може наговорити стільки ж нісенітниці, скільки й героїня твору місіс Реткліфф, і все-таки їх будуть слухати. Однак містерові Сентименту, певно, дуже до вподоби ці другорядні персонажі. Коли його герої й героїні, як-то належить героям і героїням, ходять на дибах, їхні супутники такі прості, немовби їх зустріли десь посеред вулиці: вони ходять і розмовляють, як чоловіки і жінки, живуть поміж наших друзів галасливим, бадьорим життям. Так, живуть і будуть жити, допоки їхні імена не забудуть, а Бакетт та місіс Ґамп залишаться єдиними словами, якими ми будемо згадувати поліціянта чи якусь няньку на місяць.
«Богадільня» розпочиналася зі сцени в будинку священника. Згідно з описом, там було все, що тільки можна купити за гроші: всі атрибути привілейованості, які зазвичай цілими купами юрмляться в оселях привілейованих багатіїв. Там читача знайомили з головним демоном, Мефістофелем тієї книжки. Чи є така оповідь, в якій би не писали про демонів? Який роман, яка історія, яка подібна праця, який світ можна назвати бездоганним без справжніх законів про добро і зло? Демоном у «Богадільні» був зодітий у духівника власник тієї затишної оселі. То був уже чоловік у роках, але на зло сил йому не бракло. Саме він жорстоко дивився на світ своїми гарячими, несамовитими, налитими кров'ю очима. Наглядач мав великий червоний ніс із чиряком, товсті губи і два великі обвислі підборіддя, що набрякали і тверділи, наче гребінець в індика, коли накочувалася несподівана хвиля гніву. А ще в нього було розпашіле, поморщене, вузьке чоло, з якого навіть носовичок ще не стер кілька посивілих волосин. Він постійно носив білий накрохмалений носовичок, вільний, погано пошитий чорний одяг і великі вільні черевики, прилаштовані до численних мозолів і різноманітних бурситів. Його хриплий голос видавав надмірну щоденну любов до портвейну, а мова була вельми доладна, як і годиться духівникові. Ось таким був владика «Богадільні» містера Сентимента. Він був удівцем, але мав двох доньок і худого, дещо млявого вікарія. Одна донька була дуже віддана батькові і світу моди, і тому вона, звісно, була його улюбленицею. Друга нетямилася від П'юзі[21] та вікарія.
Другий розділ знайомив читача з більш поважними пожильцями богадільні. Там ми зустрічали вісім старців, і нам давали зрозуміти, що чотири місця так і залишалися вільними через погану вдачу і впертість того джентльмена з двома підборіддями. Становище тих восьми злидарів видавалося до болю страшним: шести пенсів і одного фартинга на день їм вистачало в часи заснування богадільні, але тепер старці були приречені голодувати, бо платили так само, а їжа подорожчала вчетверо. Диву давався, коли читав розмови тих восьми зголоджених старців у їхньому гуртожитку, в яких вони хулили сім'ю священника в її розкішному домі. Слова, які вони виголошували, написані не найчистішою англійською, і з їхніх діалектів бувало складно вгадати, з яких країв вони походять. Однак краса їхніх суджень цілком спокутувала недосконалість мови. Справді прикро, що тих восьмеро старців не можна було відправити в подорож країною в ролі місіонерів замість того, щоби змушувати їх скніти в голоді за мурами тієї клятої богадільні.